Читать «Дике Поле» онлайн - страница 22

— Братчики, помилуйте! — ридав наглядач, одмикаючи кайдани на руках Грицькових. — Не своєю волею… не своєю. Жити хочу. Жити.

— Чорт з тобою, живи, — огидливо скрикнув Підкова. — Не чіпляйся за руки! Так чуєш, турче? Всіх невільників!

— Всіх, всіх! — складаючи долоні докупи, запевняв крамар. — Поспіши, козаче! Рятуй галеру!..

— Поклянися!

— Клянуся аллахом!

Грицько вибрався в прохід поміж лавками, почав добиратися до корми. Біля каюти зупинився, гучно закричав:

— Гей, браття, радійте! Буря принесла нам волю! Благословімо долю козацьку! Гребіть дружніше та співайте! Чуєте? Співайте!..

Він став до керма. Хвиля рвала з рук важке правило, бризки сліпили очі. Треба було повернути галеру за вітром. Німіючи од напруги, Підкова наліг на правило. Почулася приглушена пісня. Вона здавалася дивною і страшною серед розбурханого моря. Слова виривалися, як стогін, з натруджених грудей, кружляли, мов осіннє листя, у морському клекоті, і пропадали в безвісті.

Гей, гей, то не ясні соколи Понад степом широким літають… То ж брати-запорожці, сини українські, До ворожих земель поспішають, гей, гей! Матінко божа, дай ти їм сили Слави святої добути, гей, гей! Визволить нас із в’язниці проклятої І на Вкраїну вернути…

Минали тяжкі, грізні години. Вспокоїлася стихія. Згасали хвилі, ніби вичерпавши весь шал і лютість. Галеру вдосвіта прибило до турецького берега, викинуло на косу.

З сірих сутінок поспішали люди, несли дошки, вірьовки. Господар галери бігав до трюмів, стогнав, оглядав мокрі товари, лаявся. Невільники зійшли на пісок, тулилися один до одного, тремтіли від холоду й виснаження.

— О аллах! Які збитки! Які збитки! — сплескував пухкими долонями турок. — Прокляті гяури! Це все з-за них така напасть!

— Ти дякуй, що душу врятував, — похмуро сказав Грицько, підходячи до нього. Він глянув на криваві рани в себе на долонях, твердо мовив: — Пора й розквитатися, господарю!

— За що? — насмішкувато озвався турок, зверхньо глянувши на Підкову.

— Ти обіцяв усіх одпустити на волю…

— Дурний рабе! — крикнув Алі-паша. — Чого не скажеш в такий час! Ти хочеш, щоб я розорився! І так товари змокли, доведеться сушити! Та ще галеру лагодити! Дякуй аллахові, що живі та теплі добралися до берега!

— Хто ж врятував тебе, невірний чоловіче! — гнівно скрикнув Підкова. — Чи не я? Чи не клявся ти аллахом своїм, що дотримаєш слова? Таке твоє слово?

— Клятва гяурові нічого не варта! А тепер — геть з галери! Гей, Кесиме, зв’яжи їх. А тебе з твоїм сусідою — продам у добрі руки. Бунтарів на галері мені не треба! Дякуй, гяуре, за цілу шкіру! Я добрий!..

Вежа мовчання

Добравшись до Стамбула, Алі-паша продав побратимів старому персові.

Караван рушив на схід. Горами, пустелями, палаючими долинами.

Невільники були розв’язані, але втекти годі було й думати. В далекім, невідомім краю, серед незнайомих людей, без їжі та води втікачі не пройшли б і тижня. Та й куди йти? Як шукати путі до Вкраїни? Де вони тепер і куди заведе їх химерна, осоружна доля?