Читать «Дике Поле» онлайн - страница 21

— Що це з ним сталося? Може, совість заговорила?

— Яка там в шакала совість? Лопуцьок один од щавлю… а мо’, й того нема. Тихо, брате, стерво за плечима. Мовчи, терпи…

Буря

Опівночі заярилася буря.

Застогнало море Чорне, запінилося, покотило валом холодним, хлюпаючи солону хвилю в галеру, заливаючи нужденне лахміття й обличчя невільників. Низько над водою блискавично мчали кошлаті хмари, вони налетіли зненацька, покривши спокійне небо. Лише інколи в промаїнах поміж ними видно було зірки — по них керманич тримав шлях до південного заходу. Каторга зловісно затріщала.

— Боже ж мій, за що така кара? — скиглив за спиною Підкови Онисько. — Згинемо ні за цапову душу. Страх їдкий, душа холоне! Ой братчики, що ж воно буде?

— Мовчи, хробак землянки, — гримнув на нього Підкова. — Хоч перед смертю людиною будь! Один раз помирати, ніхто долі своєї не обмине…

— Правду сказав, синку, — спокійно озвався десь праворуч старий дід. — Мо’, хоч помремо по-людському… а то неохота під канчуками здихати! А буря славна! Грає море, грає козацьке! Ех, аж серце співає! Згадалося й мені, як ходили ми під Трапезонт! Прикурили люльки добряче тоді з Байдою-соколом! Довго пам’ятали яничари з султаном лаву козацьку!.. Нагнали їм страху, ще й досі гикається!..

— Було… та загуло, — тремтячим голосом хрипів Онисько. — Чим хвалишся, божевільний діду? Перед смертю помолитися треба, а не вихвалятися розбоєм! Бога побійся!

— А чого боятися його? — зареготався дід, спльовуючи солону воду. — Він дав душу, він і візьме, як настане час! А те, що загула слава козацька, — брешеш, лихий чоловіче! Не загула, а вічно житиме! Про тебе й жаба в болоті не згадає, не прокумкає, а про Байду славного довіку люди співатимуть пісню!.. Еге, добра слава ніколи не загине.

— Що йому з пісні тієї! А сконав на гаку, як розбійник!

— Як лицар! Три дні висів, а не застогнав, не попрохав милості. Сміявся над ворогами! Ти б, заяча душа, продав батька-матір і самого себе з кендюхом на придачу!..

Буря лютувала.

Налетів на галеру вихор, затріщали щогли, на кормі почувся крик. Високий вал прокотився над гребенями, засліпив очі, забив дух. Каторгу закрутило серед страшної стихії, як трісочку. Десь з темряви вискочив наглядач, його кидало від щогли до щогли, чулися нажахані вигуки:

— Керманича змило в море… Гинемо… Боже, боже, що ж це діється?

З каюти виглядав турок-господар, верещав тонким, гидким голосом; його повалило на палубу, він повз під ногами невільників, чіплявся пальцями за їхні коліна.

— Кесиме! Кесиме! Ставай до керма! До керма! Проклятий рабе, ти згубиш душу мою!

— Алі-паша! — стогнав наглядач, тримаючись за щоглу. — Я не вмію! Може, хтось з гяурів! Серед них… є бувалі козаки…

— Я можу, — раптом крикнув Грицько. — Розкуйте мене!..

— Озолочу, — простягнув руки до нього турок. — Одпущу на волю! Тільки збережи галеру! Кесиме, розкуй його…

— Не мене одного, — суворо сказав Підкова. — Всіх невільників, які тут зі мною, одпустиш! А зрадника Кесима — за борт, рибам на з’їжу. Щоб знав, як братів катувати!