Читать «Дике Поле» онлайн - страница 20
Олесь Бердник
— Ти ось вовком на мене глянув! Хе-хе! А я ж — добра тобі хотів… Ну, вдарив, ну, що тут такого? Кого з нас не батожили змалку? Хе-хе!
— Правда, ваша правда, Кесим-паша! — забулькотів за спиною Підкови Онисько. — Такому магамету, як він, це на користь піде! Тільки й думає про вовче… щоб втекти! Хе-хе!
Кесим вперіщив зрадника канчуком, заверещав:
— Я тобі дам магамета! Я тобі дам пашу, бидло смердюче!
— Я хотів с-сказати… я не хотів про магамета… я… я…
— Цить! — оскаженів наглядач. — Мовчи… не диш…
Тужливо плакали чайки десь в сутінках, гойдалися щогли, глухо гупали хвилі в днище каторги, а Грицько мовчав. Мовчали й невільники, прислухаючись до химерної сповіді Кесима.
— Мені, може, тяжче, як вам… Еге, правду кажу… Вам що — греби, та й все. Знай — греби. А мені за кожного з вас… треба голову свою класти. А що — якби турок був, він би вам показав… Він би з вас шкуру поздирав… на чоботи А я? Я тихий…
— А який тоді чорт, коли ти тихий? — не стримався Підкова.
Всі чекали від наглядача лютості, але він стримався, навіть засміявся.
— От бач — я смирний. Ти мене чортом — а я веселий. Бо земляк ваш. Українець же. Кров наша одна…
— Одна-то одна, та затруєна, — сказав Грицько. — Юда теж був апостолом Христа, а продав же Спаса. Так і ти…
— Що я? — обурився наглядач. — Кого продаю?
— Вкраїну. Матір свою, батька, братів…
— Що таке Вкраїна? — зневажливо мовив наглядач. — Верби над ставом? Чи бур’яни в степу? Чи села, що нам не належать? Хіба не пани лядські все забирають в хлопів, що вони посіють, та й саму душу впридачу?..
— Правду сказав ти, наглядачу, — важко сказав Підкова, блиснувши очима в пітьмі. — Розтерзана Вкраїна наша круками хижими. Налітають вони з усіх країв, випивають очі, довбуть тіло біле материне… А все ж таки є вона. Живе. Аби не жила, не пили б воріженьки кров червону. Юди ролкляті торгують добром вкраїнським, продають його то лихам, то татарам, то туркам. В кого руки загребущі — тому й продають. А якби не було зрадників — вільною стала б земля Козацька…
— Скрізь люди однакові, — понуро озвався Кесим, — і в Турещииі, і в Ляхистані, і в Московії. Що треба? Їстн, пити, жінку добру, сім’ю там якусь. Служити комусь… А Вкраїна, чи Молдавія, чи Крим — байдуже. Еге ж. Живуть люди і в Індії, за морем, живуть і під султаном.
— Що ж ти заспіваєш, як козаки будуть під стінами Синопа? — зловісно мовив Підкова. — Якому богові тоді помолишся? Мати одна, покручу! І край рідний один-єдиний! Не вбережеш свого, продаси — чужий стане колючим терням, салом, розтопленим за шкірою…
— Ану, цить! — замахнувся канчуком Кесим. — Розпащекувався. Я до тебе по-доброму, а ти…
— Бачу твоє добро, — буркнув Підкова. — Тримай його при собі. Маєш силу — знущайся! Та не підлазь хитро, по лисячому. Хто матір продав — тому нема рятунку ні на цьому, ні на тому світі…
Кесим мовчки одійшов, тінню промайнув між невільниками, зник біля корми. Побратими перезирнулися. Гордій прошепотів: