Читать «Восьме коло пекла» онлайн - страница 6

— Мені, пане, важко збагнути, що ти робиш на небі… — помовчавши трохи, почав бородань. — Скажи, коли можна, де я? На Землі чи теж на небі?

Мікша ледве втримався, щоб не розсміятися.

— Поки що ми в повітрі! Але скоро спустимося на Землю.

— А це місто?

— Місто.

Обличчя незнайомця проясніло.

— Місто… Це місто… про яке святий Іоанн Євангеліст…

— Так! Так! — Мікша не хотів заходити в розмову, бо машина вийшла на посадку й сигнальна лампочка показувала, що вони вже приземлюються.

Під ними височіла величезна будівля з блискучим еліпсом посадочного майданчика на дахові. Тим часом незнайомець почав натхнено декламувати співучим голосом:

— “І возніс мене на гору велику й високу… І показав мені місто велике, святий Ієрусалим. Місто те богом дароване й благословенне; сяє воно, мов яспис — самоцвіт найкоштовніший; прозоре, мов кришталь… Оточене воно муром великим та високим, і в мурі тім — дванадцять брам, і на них — дванадцять янголів. А дванадцять брам — то дванадцять перлів. Кожна брама — то одна перлина, а ринок — то золото щире, як скло прозоре. Але храма я в ньому не бачив. Бо сам Господь Бог Всемогущий є храм його…”

ЗНИКЛИЙ МЕТЕОРИТ

— Стефе!

Він прокинувся. Перед ним стояла Кама Дарецька, уже в плащі, готова йти.

— Здається, я заснув… — пробурмотів непевно Мікша й огледівся. — Котра зараз година?

— Скоро перша.

— Невже? — здивувавсь він. — Невже я спав майже чотири години?

Дівчина усміхнулася.

— Ти чекав на мене?

— Авжеж. Балич сказав, що ти зараз ітимеш. Я навіть не знаю, як заснув. Геть вимучився — не спав уже три дні.

— Балич сказав неправду. А може й ні, — ледь усміхнулася вона. — Уранці ми трохи посварилися, і, очевидно, він збагнув, що передав куті меду. Пропонував мені “Жовте Коло”, як доказ своїх найщиріших і миролюбних намірів. Я сказала, що ввечері працюватиму. Коли ж він побачив мене в холлі, напевне, подумав, що я кудись з тобою йду.

— Упертий хлопець.

— Не на мій смак. Зрештою, я не маю часу…

— Однак я бачу, що…

— Не кажи дурниць. Просто він грає мені на нервах.

— Хто кого любить, той того чубить!

— Балачки.

Вони вийшли з інституту. Вулиця, людна й гомінка вдень та ввечері, зараз була тиха й спокійна. Згасли різнобарвні вогні, тільки стіни будинків, що випромінювали зеленаве сяйво, світились у сутінках.

— Ти йдеш додому? — непевно запитав Стеф.

— Ні. Ночую в інституті. Я вийшла ненадовго. Хочу трохи прогулятися.

— Коли дозволиш, я піду з тобою.

— Як хочеш…

Вони спустилися з головного хідника на бульвар. Тут було ще темніше: алея тінистих тополь відгороджувала бульвар од вогнів міста. Лише в чорному дзеркалі Одри відбивались освітлені жовтавим світлом нижні поверхи будинків, що стояли на тому березі.

Сіли на лавку.

— Ну, знайшов ти нарешті свого метеорита? — запитала Кама, помовчавши.

— Ні. Як у воду впав. Жодного сліду… Ніби його зовсім не було.

— Він міг випаруватись.

— Ні, не міг… Заміри, зроблені перед самісіньким падінням, коли він був на висоті близько трьохсот метрів, показали — метеорит мав поперечник понад три метри. Гігант. Хіба що заміри були неправильні.