Читать «Великий день інків» онлайн - страница 75

Почалося з маленької “дрібниці”. В лісових пущах біля верхів’я Ріо-Падамо мешкало плем’я… та, власне, й не плем’я, а групка людей, якесь селище переселенців із Сполучених Штатів. Були затято віруючими, молилися вдень і вночі Спасителю, схилялися перед його владою. Отак би й жили собі гарненько далі. Але ж то були виселенці з Америки. І в своїх проповідях вони не дуже жалували свою колишню американську батьківщину. А згодом ще й заговорили про соціалізм, про Радянський Союз і про те, як би їм хотілося оселитися там всією общиною, спродати речі, будиночки, повантажитися на кораблі і хутчіше до далеких європейських берегів.

Ось тоді й з’явилася у когось у Вашінгтоні ідея прищемити язика надто палким проповідникам Христовим. Знайшли Ганкаура. Дике плем’я, сліпа покора перед білими, любить гроші, за добру плату вчинить що завгодно. Отож і одержав завдання: зробити кілька нападів на лісових братів і добряче їх поскубти. А Ганкаурові вояки, встрявши в цю історію, дали собі волю: увірвалися в селище, дотла спалили його, перестріляли майже всіх жителів, пограбували все, що можна, і зникли безслідно. Дикунське плем’я! Хто за нього в одвіті? Були й нема.

Та річ у тім, що діялося це ще за часів генерала Матаразо. І коли прославлений генерал довідався про безчинства людей апіака, його гніву не було меж. Громадськість столиці теж обурилася. В Організації Об’єднаних Націй зчинився скандал. Підрахували: люди Ганкаура вирізали і вбили понад вісімсот чоловік, до того ж злочин вчинено над релігійною общиною, а це робило його особливо відворотним, особливо жорстоким і антигуманним. Генерал Матаразо віддав наказ: плем’я оточити, його ватажка заарештувати! Отоді і втрутився Себастьян Олів’єро. За його порадою Ганкаур, рятуючись від урядових загонів, продерся з племенем апіака в безлюдне зелене пекло до болотистих смертоносних трясовиськ Ріо-Анчо. Там вони й пробули, аж поки надійшла звістка про повстання столичних генералів. Слава доброму духу Кахуньї, що й тепер прихиляє до них серце Чорного Себастьяна. З ним вони почуваються володарями сельви.

Індіяни безшумно продиралися хащами. Ганкаурова рука міцно стискала держак ножа, його очі сторожко обмацували лісову пітьму. Тут його підстерігала небезпека. Сюди приходили на полювання люди з ворожого племені арекуна, і зустріч з ними не несла нічого доброго. А ще більше Ганкаур остерігався зустрічі з партизанами, що їх гуртують прихильники покійного президента Матаразо. Кажуть, що вони з’явилися в цих лісах і виступають проти поліції, проти Чорного Себастьяна. Вони добре озброєні, і сельва для них як рідний дім.

Загін вийшов на галявину, довгу й вузьку, наче пірога. Уже зовсім стемніло. Ганкаур зупинився, прислухаючися до лісових звуків, далеких, зловіщих. І враз йому здалося, що то долинають голоси ворожих воїнів, що то люди арекуна виповзли із схованок, а за ними стоять партизани, наготувавши свою зброю. Злий дух Курукіра десь опустився серед них, то він нагнав оцю темінь і тепер, зловтішно шкірячи зуби, сновигає між партизанами, показує їм, куди вони мають вціляти із своєї триклятої зброї, роблять їхні очі зіркими. Ганкаур, який завше потішався в душі із своїх забобонних людей, враз сам панічно повірив у всі чорні, підступні примари сельви, і віра ця пройняла його жахом. Він аж очі заплющив, неначе сподівався таким чином стати невидимим для злого духа, але тієї ж миті перед ним постали очі жінки з чорним волоссям, яку вбив на “Віргінії” комісар Олів’єро, і йому здалося, що вона дивиться на нього з благанням і ненавистю. “Це не вона! — майнуло в думці. — Це Курукіра… Це він наслав її…”