Читать «Великий день інків» онлайн - страница 74

Гостра борідка Коельо піднялася вгору. Він мить дивився на сина, немов уперше його бачив.

— Звідки ти знаєш, що твоя сестра була на “Віргінії”?

— Я не знаю, я тільки чув від одного пеона, що на суденці була іноземна туристка. І я подумав…

— Ти завжди думаєш не те, що треба! — закричав із болем у голосі Каріоко Коельо і вдарив кулаком по столу.

— Не кричи! — також не стримався Орнандо. Він підвівся з-за столу, сповнений образи й гніву. Густі чорні брови владно зійшлися на переніссі. Куточки красивого рота нервого сіпалися. — Якщо ти хочеш, я вирушу в селище каучеро і про все довідаюся. — Він подався вперед, схопив за плечі батька й пригорнув до своїх грудей. — Пробач, пробач, батьку! Я скоро повернусь…

До кінця дня Коельо майже не виходив із будиночка. Він чекав повернення Орнандо. Тривожне передчуття не давало докторові спокою.

Під вечір на подвір’ї ранчо почулися голоси:

— Де сеньйор доктор?.. Важливе повідомлення…

Коельо схопив капелюха і вибіг надвір.

Там уже юрмилися біля коней пеони. Брязкали мачете й рушниці. Лунали короткі команди. Доктору Коельо доповіли, що Ганкаур на шести пірогах просувається вниз по річці, певно, до ранчо Чорного Себастьяна.

Високий чоловік у картатому одязі перший із двома десятками партизанів вирушив навперейми Ганкаурові. Через кілька хвилин подвір’я ранчо залишив і Коельо. В грудях доктора змішалися почуття ненависті, відчаю, прокляття. Йому здавалося, що від того, з якою швидкістю вони летітимуть до річки, залежить доля всього його життя, доля його доньки Ернестіни.

Ліс раптом скінчився, і в обличчя Коельо хлюпнув багрянець вечірнього неба.

Швидше, швидше. Там попереду — Ганкаур. Скільки років ждав доктор Коельо цієї зустрічі. Не такою вона мріялась йому, тільки тепер він уже не зверне з свого шляху. Його рука не схибить. Швидше, конику, а то вже темніє небо, скоро ніч заховає жорстокого вбивцю.

З-під ніг коней випурхнула зграйка пташок. Рубінові крильця тьмяно спалахнули перед очима доктора і сховалися у хмарі куряви.

Вершники знову влетіли в ліс. Позіскакували з коней, і, ведучи їх на поводі, почали продиратися крізь гущавину. Могутній Россаріо йшов першим, рубаючи своїм важким мачете ліанові зарості. Вони бралися туди, де лунала гучна стрілянина. В лісі кипів жорстокий бій.

Сонце вже сховалося за обрій, коли Ганкаур вийшов зі своїми людьми на берег. Втягнувши пірогу в густе лозиння, він рушив до ранчо поліцейського комісара Олів’єро.

Індіяни посувалися, немов тіні, мовчазні й насторожені. За наказом Чорного Себастьяна Ганкаур повинен був до заходу сонця з’явитися на його ранчо. Слово сеньйора Олів’єро було для вождя апіака священним законом. Ганкаур боявся комісара і обожнював його. За Олів’єровим велінням вождь водив своїх людей проти повсталих каучеро, нападав на селища пеонів, грабував маленькі ланчії на річці. Це він, Чорний Себастьян, вирятував Ганкаура з пастки, яку наготували йому солдати президента Матаразо. Не уникнути б тоді шибениці вождеві племені апіака Ганкауру, якби не Чорний Себастьян.