Читать «Великий день інків» онлайн - страница 127

— А де великий касік? — похопився раптом Крутояр.

Тумаяуа без тіні гумору пояснив, що батько зайнятий дуже важливою справою, яку він нікому не довіряє. Він пішов ловити для гостей курку. Крутояр, зрозумівши смисл цієї події, тільки стримано посміхнувся і потім обережно, щоб не образити юнака, пояснив друзям, що курка — найцінніший делікатес у харчуванні тубільців. Вбивати курей дозволено тільки посвяченим у це ритуальне священнодійство людям.

— Він і готуватиме її сам? — спитав зацікавлено Бунч.

— Ні, разом з старшою жінкою, — сказав Тумаяуа, зберігаючи на обличчі сувору, величну строгість.

— Тоді справа довга, — сказав Крутояр. — Маємо час поговорити про наші діла.

Самсонов підвівся з циновки. Він вважав, що краще було б зараз піти по селищу і погомоніти з людьми. Може, хто-небудь чув щось про “сміливого голландця”.

Його пропозицію тут же прийняли, і весь гурт одразу ж у супроводі Тумаяуа вирушив у невеличку передобідню екскурсію.

Тубільці були раді допомогти білолицим, але, на жаль, нічого не могли сказати слушного. Вони не чули ні про якого іноземця, не бачили ані його сина, ані його самого.

Крутояр похмуро дивився на халупки, на виснажених людей, і в серці його народжувалося почуття туги. Де шукати голландця? Де та казкова стежка інків, про яку він стільки марив ночами?

Нарешті вони повернулися в хижу Палехо. Бунч підсів до професора.

— Я гадаю, Василю Івановичу… — почав обережно, ховаючи очі в себе на колінах, — що ми тут нічого не знайдемо.

— Мабуть, що так, — згодився Крутояр. — Жодного сліду!

Бунч важко засопів.

— То коли ж назад? Завтра?

— Так, Кириле Трохимовичу, завтра.

— Треба поговорити з Палехо. Без провідника ми не впораємось.

— Тумаяуа піде з нами.

Тим часом в хижі готувались до врочистого обіду.

Невисокого зросту жінка розстелила перед гостями циновку й почала викладати страви. Стіл індіянського вождя справді вражав щедрістю. Тут була смажена риба, печені папуги з бананами. В глиняному горщику на гостей чекала густа затірка “цяпу” з маніокового борошна. На великих пальмових листках лежали шматки вареного м’яса тапіра й пекарі — дикого кабана.

Всі заходилися біля їжі. Зголоднілим гостям страви індіянського касіка здалися розкішними ласощами. Не торкався до них тільки сам господар дому. Він сидів сонний, обважнілий, з якоюсь глухою печаттю суму й безнадії на обличчі. З подальшої розмови мандрівники дізналися, що вождя Палехо мучить лихоманка. Окрім того, він був пригнічений подіями останніх днів.

— Двадцять воїнів нашого племені загинули від стріл людей апіака, — сказав він і, запустивши пальці в густе чорне волосся на голові, став безжально роздирати собі шкіру.

Він розповів про те, як добросерді люди племені аре-куна, повіривши миролюбним запевнянням Ганкаура, вирушили до нього з щедрими подарунками. Жорстокі апіака напоїли гостей горілкою і потім безжально повбивали їх. Двадцять молодих хлопців не повернулись додому. Лише на третій день апіака повісили на деревах біля річки спотворені трупи юних арекуна.

Вождь витяг люльку і став набивати її тютюном.