Читать «Великий день інків» онлайн - страница 112

Помітивши на обличчі Коельо вираз розгубленості, Філіппе одразу ж виклав свій план: негайно атакувати парашутистів і знищити їх до того, як вони перейдуть у наступ. Зручнішої нагоди не буде. Краще наступати, аніж чекати наступу ворога.

Коельо відкинув його план. Він не хотів ризикувати своїми людьми.

Він так і сказав: “Ні бог, ні власна совість не дозволять мені ризикувати життям моїх хлопців”.

Суперечка тривала довго і, зрештою, закінчилась тим, що Філіппе погодився з доктором. Він не хотів підривати авторитет командира перед загоном.

І ось доктор Коельо слухав гнівні, сповнені болю слова Філіппе Россаріо. Але що він міг відповісти йому?

Так, Філіппе говорив гірку правду. Бій вони фактична програли. Ще й як програли! Якби не “атака” свиней, отих розшаленілих вепрів, ще хтозна, чи стояли б вони зараз тут усі гуртом. Цей бій багато чому навчив доктора. І все ж таки його схильна до вічної нерішучості душа чіплялася за старі канони, жахалася відкритого бою, сміливого наступу.

Філіппе все більше гарячкував:

— Та доки ж ми будемо відсиджуватися по лісах? Сеньйоре доктор, зрозумійте, ще великий Карл Маркс говорив: Паризька комуна загинула тому, що вона оборонялася, а не наступала. Невже ті мудрі слова не дійдуть до вашого серця? І потім останній ваш бій… Це ж дивацька річ, сеньйоре доктор! Бій свиней з парашутистами! Звичайно, в аналах історії він лишиться, як досить неординарне явище, як дикий вибрик природи, яка самим своїм нутром відчула правоту нашої справи і стала на наш захист. — Філіппе усміхнувся кутиками вуст, важко зітхнув. — Але сподіватися на те, що якісь свині завжди будуть поспішати нам на поміч, повірте, докторе, це смішно. Це просто безглуздя.

— Та перестаньте ви шпигати мене тими свиньми, — обурився доктор Коельо.

— Я не маю нічого проти свиней, які атакували зарозумілих бовдурів із президентського парашутного полку, — знову не втримався од усмішки Філіппе Россаріо. — Бог з ними, з тими свиньми і вепрами.

— Зрозумійте мене, Філіппе, я не прихильник грубого насильства, — спробував заперечити доктор.

— Ні, сеньйоре, це ви зрозумійте мене. Ви завжди були другом знедолених. — Россаріо стояв під деревом з гордо піднятою головою, з жагучим поглядом гарних, темних, як ніч, очей, виструнчений, ладен в будь-яку хвилину кинутись грудьми на ворожі багнети.

“Який чудесний хлопець! — майнуло в голові Коельо, але одразу ж почуття роздратування загасило цю теплу прихильність. — Я не можу йти за ними. Комуністи завжди вимагають крайніх заходів”.

Він почав доводити Філіппе, що його план загального наступу неприйнятний. Сельва й без того бачила доволі насильства. Головне — завоювати серця знедолених… Серця тиранів втратять свій запал, побачивши перед собою стіну народного опору.

— Сеньйоре Коельо! Ви самі суперечите своїм словам. Якщо ви прихильник народного опору, ви не повинні стримувати народний гнів. Тирани ніколи не здадуться без бою, а надто в нашій глухій нещасній країні. Погляньте, до чого призвела пасивність президента Матаразо. Він теж над усе боявся громадянської війни. Він теж побоявся закликати до зброї робітників, а коли генерали зажадали від нього розброєння тих загонів, які вже стихійно виникли на окремих заводах, то дав на це згоду.