Читать «Великий день інків» онлайн - страница 110

— Досі нам не вдалося знайти ніяких реальних слідів голландця, — каже професор, поклавши на карту свої широкі долоні. — Темнота, затурканість, злидні — але цього вистачає по всій трасі великих тропічних рік. Ми могли б і завтра з першим рейсовим пароплавом вернутися назад, а там переправитися літаком до Ріо-Анчо. Я хочу знати вашу думку, друзі мої!

Він наперед знає їхню думку і все ж таки ставить перед ними це важке запитання. Бунч теж кладе свої повні волохаті руки з коротенькими, мов сосиски, пальцями і удає дуже строгого. Несхитним, твердим тоном він говорить, що вони повинні йти тільки вперед. Тільки вперед! Що вони повинні дістатися до першого ж індіянського поселення і розпитати там про голландця. Лише індіяни глибинних районів могли б знати щось про Ван-Саунгейнлера.

Індіяни глибинних районів! Тобто найменш цивілізовані, найбільш ворожі до білої людини. Крутояр зважує в думці всі можливі варіанти такої подорожі: сутичка з червоношкірими, переслідування, поліцейські провокації… Справа не тільки ризикована, але й майже безнадійна.

— Чому ж безнадійна? — вигукує Самсонов, і подив проступає на його видовженому мужньому обличчі. — Якщо ми знайдемо друзів і якщо ці друзі простягнуть нам руку допомоги, ми можемо зробити більше, ніж сподівалися, — майже тріумфуючи, закінчує Самсонов.

Як йому все легко завжди уявляється, цьому запальному, милому Іллі Григоровичу! Крутояр хмурить чоло, стискає кулаки на карті, ніби хоче вичавити з неї потрібну відповідь.

І тут він знову бачить дивний вогник в очах Бунча, вже зовсім пробуджених від сну.

— А ви забули про нашого провідника й друга, — каже Бунч з важким сопінням, і вогники в його очах раптом переростають у сміхотливі спалахи. Бунч сміється, радіє, торжествує.

Справді — Тумаяуа! Загадковий тубілець, маленький ягуар з гнівними очима, згусток волі і природного розуму. Вони зовсім, зовсім не врахували того, що Тумаяуа — не тільки син цієї землі, але й син якогось племені. Де його плем’я? Хто його батьки, його родичі, його воїни, що могли б разом з юнаком стати пліч-о-пліч у виборюванні правди?

І ось у цю мить, наче почувши Бунчеві слова, Тумаяуа виринає з синього мороку передсвітання. Хисткою тінню прокрадається з вулиці, нечутно, як лісовий звір, збігає по дерев’яних сходах і стає на порозі хижі.

Хвилина мовчанки, хвилина напруженого, радісного обміну поглядами, звірення думок, звірення сердець.

— Дорогий Тумаяуа! — бере хлопця за голі тремтливо напружені плечі Крутояр. — Ми чекаємо на тебе.

— Тумаяуа додержав свого слова, — мовить з порога індіянин.

— Ми хочемо спитати тебе, Тумаяуа, де живуть твої родичі? Ти не міг би провести нас до свого селища? Ми хочемо познайомитися з твоїм батьком і твоїми братами.

Індіянину приємно чути ці слова. Він схиляє голову на знак подяки за увагу до його роду і коротко пояснює, що селище арекуна лежить за великими болотами. Він може повести туди добрих естрангейро. Його батько, великий Палехо, син безсмертного Япу — вождь усього племені. Його поважають усі арекуна по річці Пекеньо і її притоках. Коли до них приходять розбійники апіака, арекуни вибирають вождя Палехо своїм командиром. Вождь Палехо один має право носити шкуру ягуара і прикрашати собі голову трьома перами золотокрилої арари.