Читать «Великий день інків» онлайн - страница 106

Тужливі мелодії, що спливали в Олесевій пам’яті, зливалися з таємничими шерехами ночі за стіною. Все, що хлопець почув і побачив останніми днями, здавалось тепер удвічі зловіснішим. Де вони спинилися? Чи судилось їм вирватися звідси?

Адже не раз на їхній дорозі вже лягала чорна тінь смерті. Все загрожувало їм, не пускало, готувало загибель. Індіянські стріли, змащені отрутою кураре, вже падали на палубу їхнього корабля. Сліпа ненависть тубільців уже переслідувала їх на неозорих просторах Ріо-Оскуро. Досі йому робилося моторошно від згадки про палаючу ланчію “Віргінію”, нещасне суденце, де він ледве не втратив своє життя. Ліхтарик, маленький електричний ліхтарик, кишенькова іграшка могла спричинитися до страшних наслідків. Його було взято в полон, як безвільне цуценя, і була мить, коли, здавалося, все скінчено, життя обірвалося, нема порятунку, ніхто вже не прийде йому на допомогу. Але, на щастя, допомогу приніс йому той, хто мав бути його катом, — індіянин з хижими розмальовками на обличчі. Воїн племені апіака, син Ганкаура, якого він, Олесь врятував на своїй ланчії від могутніх рук мулата Сильвестра. Добре, що він його тоді врятував. Недарма ще покійна бабуся колись казала Олесеві: “Якщо ти хочеш жити щасливо, не думай про власне щастя, а роби добро іншим”. От і справдилися бабусині слова, і віднині він буде знати, де шукати щастя, він навчить цьому й інших, усіх хлопців і дівчат в класі, він навчить цьому навіть дурнуватого і забіякуватого Козлика, з яким вони стільки разів билися навкулачки і жодного разу не сказали один одному доброго слова.

Він лежав в мороці тропічної ночі і думав. Грізні таємниці країни жахали і водночас приваблювали його. Він думав про народ, його минуле, про загиблу культуру далеких його предків. Колись давно-давно, багато століть тому в ці таємничі нетрі прорвались передові загони могутніх ацтеків, але, зустрінуті відчайдушно хоробрими племенами араваків, вони в паніці залишили береги річки. Олесеві здавалося, ніби він чує кроки індіянських вояків, їхні войовничі вигуки. Вони йдуть у бій, тримаючи напоготові луки й списи. А може, то піднялися з могил благородні інки й грізними голосами своїми викликають на смертельний бій білих людей, що висадились на їхній вільній землі з каравел і громом мушкетів сполохали одвічну тишу сельви? Он скрипнула деревина, он тріснула гілка під легким кроком воїна-розвідника. Індіяни йдуть. Їх сотні, тисячі, суворих, мовчазних, зцементованих палкою ненавистю до навісних іспанських конкістадорів.

Вночі вони оточать табір білих людей і знищать їх усіх до одного. Вони поспішають, бо вранці прийдуть нові загони поневолювачів і знову їхні гармати сіятимуть смерть і робитимуть страшний грім…