Читать «Великий день інків» онлайн - страница 105

Індіянин ще нижче схилив голову. Рівне чорне волосся, довге, як у жінки, розсипалось йому на грудях.

— Скажи, Тумаяуа, що говорила тобі сеньйора Ернестіна?

Хлопець страдницьки глянув на професора.

— Ах, сеньйоре, вона не могла сказати жодного слова, відколи ми привезли її з “Голіафа”. Тільки марила. Згадувала батька. Її батько — доктор Коельо.

— Ми чули про доктора Коельо, Тумаяуа. Збоку підступила Мерфі.

- Її батько — добра людина, — схлипуючи, мовила вона. — Всі нещасні каучеро в наших краях шанують його.

— Де він зараз?

— Свята мадонна знає, де він.

— Чи не можна повідомити його, що сеньйора вмерла?

Мулатка заперечливо похитала головою. Вона не хотіла говорити чужинцям, що доктор Коельо живе в лісі і що Чорний Себастьян давно погрожує знести йому голову.

— Тумаяуа, ти не знаєш дороги до гори Комо? — спитав Крутояр індіянина й, не дочекавшись його відповіді, тихо додав: — Ми віримо тобі, Тумаяуа, і просимо бути нашим провідником.

Індіянин на знак згоди кивнув головою.

— Де тебе шукати, Тумаяуа?

— Я прийду до вас завтра на світанку, — кинув вік коротко і вибіг з хижі.

Професор наздогнав своїх товаришів на подвір’ї. Ті йшли мовчки, похнюпившись.

Ззаду плентався Олесь. Серце йому щеміло жалем за сеньйорою Ернестіною. Жалем і страхом, що та смерть не випадково стрілася їм на дорозі і що її чорна тінь назирці йтиме за ними навіть у сельву… Олесь не знав подробиць загибелі Ернестіни, дорослі не вважали за потрібне відкривати йому всю правду, щоб не наганяти на нього тужливого настрою, а проте він здогадувався, що сеньйору Ернестіну вбили не випадково, не з якихось дріб’язкових мотивів, і своїм рано дозрілим розумом хлопець почав осягати ту велику драму, учасниками якої вони поволі ставали й самі.

Відійшовши кілька кроків від дому, де лишилась загибла, Олесь обернувся і глянув журливо на Мерфі. Потім вийняв з кишені індіянський амулет і підбіг до ґанку.

— Візьміть, сеньйоро. — В голосі хлопця чулося щире співчуття. — Носіть його на згадку.

Амулет вигравав на сонці, наче оздоблений самоцвітами. Притиснувши подарунок до грудей, Мерфі низько вклонилася хлопцеві й зникла в халупі.

Селище каучеро спало неспокійним сном. Люди вже знали про бій, який відбувся вчора вночі на ранчо Гуаяніто, про те, що парашутисти заприсяглися переловити всіх партизанів доктора Коельо й утопити їх в Ріо-Оскуро.

В принишклих оселях дрімав страх.

Неповний місяць плавав над лісом. У замуленому озерці сумовито кумкали жаби. З берегів річки долинало натужне сопіння, неначе там задихалась якась велетенська потвора. То бабрались у багнюці сонні алігатори.

Мандрівники зупинилися в убогій хаті старого каучеро. Тумаяуа тут їх легко знайде.

Лежачи в гамаках, кожен думав про своє. Ще й досі не прийшов Тумаяуа. Завтрашній день не обіцяв нічого втішного.

Олесь намагався заснути. Проте сон тікав од нього. Хлопець щохвилини перекидався з боку на бік. Все, що вій побачив за день, тепер проносилось перед його очима. Вперше він так близько познайомився з життям знедоленого народу. Люди тут були похмурі, вічно насторожені. Батько казав Олесеві, що такими їх зробила сельва. Вони забули про чисте небо і ясне сонце, відпочинок і сміх. Скромним і добросердим трударям втіхою була лише пісня, в якій вони виливали і свою радість і скорботу. З піснею жінки прали на березі білизну, заколисували малят, готували їжу, працювали на плантаціях. Пісня була для них заклинанням і молитвою, виявленням гніву і боротьби…