Читать «Атланти з планети Земля» онлайн - страница 2

Раптом у динаміку почувся незвичайний звук, який нагадував торохкотіння швацької машини. Я підсилив гучність, тепер можна було виразно розібрати і частий дріб кулеметної черги.

— Важкий станковий! — Віктор перехилився вперед і дихав мені в потилицю. Всі напружили слух, вражені несподіваним звуковим ефектом, який підніс нам аркозовий пісковик.

Кулемет захлинувся й замовк, десь поряд хриплий голос прокричав: “Танки!..” Знову зататакав кулемет, забахкали гвинтівки, крізь стрілянину долетів рев моторів і пролунали глухі вибухи гранат.

Я обернувся — побачив застиглі обличчя моїх товаришів. Алфьоров уп’явся пальцями в край столу, в потемнілих очах Віктора я прочитав готовність кинутися туди, у гущу бою. Гуркіт вибухів почав оддалятися, бій пересувався кудись убік. Настала ненадійна тиша, і ми почули чийсь стогін і слабкий уривчастий голос: “Пити, братця!.. Пити…”

Це було мовби удар грому. Я побачив, як сполотніло засмагле Вікторове обличчя. Наші погляди мимоволі зупинилися на графині, повному прозорої джерельної води. Стало важко дихати, я до болю прикусив губу.

“Зараз, зараз, любий!.. Потерпи трішечки”, — хтось голосно й натужно дихав, тонкий дівочий голосок заспокоював бійця, чути було, як булькає із фляги вода.

Потім пролунав оглушливий вибух, брязнули гусениці — і все замовкло.

Ми довго сиділи, не в змозі вимовити ані слова. Хоч скільки довелося нам чути звуки грізних земних катаклізмів — землетрусів та вивержень вулканів, падіння метеоритів і гірських обвалів, — ніщо так не вразило нашої уяви, як оці живі голоси, що прорвалися до нас крізь гуркіт давно згаслого бою…

Ми вийшли з машини. Алфьоров дістав високий щит. Ми вбили його поряд із траншеєю й прикріпили зверху вирізану з жерсті п’ятикутну зірку. На пам’ять про той героїчний бій.

Михайло Слабошпицький

…НЕ ПОВЕРНУЛИСЯ З ДВАДЦЯТОГО СТОЛІТТЯ

Вони були ще зовсім молоді. На вигляд, крім одягу, майже нічим не різнилися — тих четверо з далекого минулого і троє з майбутнього. їх розділяло понад триста років, але зараз вони стояли разом на цьому маленькому острівці, над яким знехотя займався вологий падолистовий ранок. Острівця ще не обстрілювали, і тільки від берега долинало ледь чутне хлюпання важких лінивих хвиль.

Третю добу взвод утримував острів. На нього вже було випущено сотні снарядів і мін, але острів не здавався. До цього світанку живими тут лишалося четверо: лейтенант Полковенко, старшина Коченян, рядові Бекмухамбетов і Рязанов. Кожен перелічив патрони, гранати і чекав світанку, знаючи, що він неминуче настане. Кожен проганяв од себе думку, що то спливають останні його години. Ніхто не хотів вірити у свою смерть, товариші загинули, тепер мали загинути й вони.

Але після появи цих трьох зажевріла надія на порятунок. Вони — люди з майбутнього. “Вони — всесильні, упокорили час, вони можуть і нам чимось зарадити”, — думав лейтенант Полковенко. “Хоч і важко повірити в оте майбутнє, але… Може, то сама доля їх послала…” — міркував Коченян, покусуючи смолянистий вус. Бекмухамбетов згадував свою стареньку матір у зруділому степу, якому, здавалося, не було кінця-краю, коли він їхав із рідного аулу на війну. Розповісти про оцих трьох статечним аксакалам — ніколи б не повірили. Та й сам він не дуже вірить, ніяк не може позбутися відчуття, що все це йому тільки мариться. Але надія, що він житиме, вже розгоралася, як вогнище в степу під високим небом. На думці в Рязанова стояла мелодія: Шопен, соната номер шість… Там, у консерваторії, ще півроку тому він грав цю дивовижну, мов людське життя, музику. Він знав, що вона ніколи не загине: її не вбити ніякому фашизмові. Шкода було, що так мало встиг зробити за свої неповні дев’ятнадцять літ. Пригадував своє життя й не бачив ніякої логіки — ще кілька годин, і його не стане.