Читать «Атланти з планети Земля» онлайн - страница 5

Володимир Заєць

— Мене німці послали… — відповів Іван. — Сказали, як не здастеся, все село спалять… — показав автоматом на далекий берег, що бовванів у ранковій імлі.

— Кажеш, село спалять?.. — мовив не то до себе, не то до Івана Бондаренко.

— На роздуми три години — поки я повернуся.

Полковенко подивився на сонце, що вставало над морем, і на його чолі відбилася ще більша тривога.

— Не беріть до серця, товаришу лейтенант. Там уже нікого вбивати, нічого палити, — раптом по-дорослому сказав Іван. — Лишилося з десяток хат та школа. А з людей — я, може, один… Мою матір, сестру Валю теж розстріляли. Стріляли й сміялися, а в дворі патефон грав…

— Дивіться, дивіться — палять!.. — вигукнув стривожено Коченян.

Над далеким берегом здіймалась чорна хмара диму. Горіла школа, горіли хати.

— Ех, було б із чого… Та вдарити б по гадах! — стис кулаки Коченян.

Іван аж наддався вперед, дивлячись на заграву. Його дитячі очі горіли помстою.

— Який вандалізм, — прошепотів Бондаренко, — одне — знати про це з книжок, інше — побачити… Як же після цього на Землі лишилися люди, як змогло прийти майбутнє!.. Покажіть, як з нього стріляти, — він рішуче взяв із бруствера автомат.

— І мені зброю, — попросив Костюк.

— І мені, — простяг руки Назаров.

Бондаренко суворо оглянув своїх супутників, сказав:

— Кожна чесна людина мусить повстати проти фашизму, захистити від нього минуле, сучасне чи майбутнє. Наша совість підказує… Одне слово, я нікуди звідси не лечу.

— І ми не летимо, — відповів за себе й Назарова Костюк.

Полковенко, Бекмухамбетов, Коченян, Рязанов і Іван прислухались до їхньої розмови.

— Отже, товаришу лейтенант, — звернувся Бондаренко до Полковенка, — ми не летимо. А в хронольоті три місця. Можуть сісти Іван і ще двоє ваших. Вирішуйте хто.

— Полковенко, — у нього дружина й син… — озвався Коченян.

— А в тебе? — сердито запитав Полковенко.

— Нічого. І навіть якщо й накажете, я такого наказу не виконаю…

— Рязанову треба летіти, — втрутився Бекмухамбетов. — Таланту губити не можна.

— Ні, ні! — Рязанов благально замахав руками. — Я до останнього тут!..

— І я залишаюсь! — рішуче промовив Бекмухамбетов.

— І я… — Іван зрозумів із розмови, що хтось може врятуватися, полетівши, мабуть, у тил до своїх.

Якусь хвилю усі стояли мовчки. Потім Полковенко підійшов ближче до Бондаренка, взяв його під лікоть.

— Що ж, друзі, вертайтеся у своє майбутнє, а ми вже тут… Ви й так нам допомогли, сказавши про перемогу…

— Але ж на нашому місці ви вчинили б так само?

— Тоді полетить один Іван, — розпорядився Полковенко. — Полетиш, Іване, й розкажеш там про все…

Всі рушили до хронольота — голубої кулі, що погойдувалася поряд з Івановим човном.

— Ніби не така вже й складна, а он що може… — розглядав машину Рязанов.

— Це не найдивовижніше з усього, що винайшло людство, — відповів йому Бондаренко і почав було розповідати про складну техніку двадцять третього століття. Затим набрав координати часу й показав Іванові стартову кнопку. — Тебе зустрінуть там. Лети, Іване!