Читать «Лабіринт Мінотавра» онлайн - страница 127

Мелодія гусел гучнішала, глухуватий голос Бояна чітко карбував слова жартівливої пісні:

Жив на світі хлопець, З усього сміявся, Нічому на світі Він не дивувався. Грім у небі грякне — А йому байдуже. Людям вельми страшно, А йому — не дуже! От схопили хлопця Воріженьки люті Кинули до ями, Закували в путо. Він собі сміється Він собі регоче Навіть у неволі Сумувать не хоче. Повели хлопчину Голову рубати — Він собі жартує У руках у ката. — Ой ти, кате, кате, Мій коханий друже! Головне — то жарти, Голова — байдуже!

Пісня скінчилася, почулися сердиті вигуки дружинників: «Іди, йди геть, Бояне! Не велено співати попід вікнами царевими. Горевій нездужає, звелів гнати тебе геть!»

Запанувала тиша. Тільки чути було десь в куточку, як шарудять миші. Зореслав замислився: що означає химерна пісня співця? Не інакше, він її заспівав для мене. Щоб не боявся… А чому б то? Ждати визволення?. Від кого? Хіба, може, батенько разом з Бояном щось придумають?..

НАДІЯ

Мирося надвечір знайшла Зорулю, потягла її в темний закуток, почала палко нашіптувати:

— Все вирішено. Боян добру раду дав. Визволимо коханого, а тоді нехай цар кусає лікті. А ти, Зорулень-ко, щось зроби з отими дурнями-чатовими…

— А що я з ними вдію? — розгубилася Зоруля.

— Поведи на гульбище. Купальський же вечір! Чару добру хай вип’ють…

— Невже так закохалася, Миросю? — здивувалася Зоруля.

— Навіки! — палко обняла подругу царівна.

— Дивися, щоб не сталося горя з тим коханнячком. Дочка царська і пастух…

— Він мій цар і володар! Як побачила — світ вогнем зайнявся. А як побула з ним у гаю — душа моя за хмари полетіла!

— От бачиш, — опасливо мовила Зоруля, — кажеш, що світ вогнем зайнявся… Може, він перелесник!

— Коли перелесники такі, — крізь сльози прошепотіла Мирося, — хай забирають мене до себе. Нащо мені оці п’яні воєводи, оці дурні прислужники царські, що випрошують затишного місця у мого батечка? Зореслав один зупинив навалу ворожу, я сама бачила! Оце герой, лицар! Оце Яр-Див!

— Годі, годі! — по-материнському буркотіла Зоруля. — Кудкудачеш, як курка над яйцем! Розхвалилася! Вже йду, йду…

Вона, скрадаючись, пробігла переходами вежі, царівна — за нею. Чатові, почувши кроки, насторожилися, невдоволено гукнули:

— Хто вештається?

— Я, — грайливо одвітила Зоруля, з’являючись із-за стіни.

— А, Зоруля, — вспокоївшись, позіхнув дружинник. — Чого бродиш увечері? Чом не гуляєш?

— За вами прийшла, — всміхнувшись, мовила дівчина.