Читать «Лабіринт Мінотавра» онлайн - страница 114

— Е, розмовляємо про пусте, — скрикнув Зореслав, — а там щось страшне діється!

Боян припав до землі, послухав, на його обличчі карбувалися знаки тривоги.

— Важко землі… Стогне вона… Там діється щось погане! Наче сюди вал котиться…

— Наші вої втікають! — у відчаї крикнув Зореслав.

— Не може того бути! — заперечив батько. — Як то — втікають?

— О зайці мізерні! — заскреготів зубами юнак, аж підскакуючи на могилі. — А попереду — сам цар! Тільки шолом виблискує!

— Ходімо звідси, Бояне, — тихцем сказав Корінь. — Я перевезу тебе на той бік…

— Пісня не втікає, Кореню! — осміхнувся співець.

— Так тебе ж можуть убити…

— Мене — може бути. А пісню — нізащо!

— Я теж не піду! — завзято крикнув Зореслав. — Побіжу на поміч!

— З чим? З голими руками? — посварився Корінь.

Зореслав метнув погляд довкола, забачив неподалік здоровенну палицю, на якій було почеплено кінський череп, висмикнув її з землі і замахнувся, аж свиснуло.

— Добра довбешка! — гукнув вдоволено. — Ще якби коня!

— Бери мого, — сказала Мирося. — Ген під могилою пасеться! Гнідко — бачиш?

Зореслав ковзнув поглядом по хлопцеві, радо ляпнув його долонею по спині.

— Звідки в тебе кінь? Ти ж провожатий?

— А я пас його… Він боярський… Не бійся — бери! Біжімо, я заберу свої торби, а ти лети до війська!

Вони підстрибом побігли вниз, аж бур’ян зашелестів.

— От непослух, — тривожно мовив Корінь. — Не відав я, що в нього кров така гаряча! А втім, і я колись такий був. Ач, як метнувся! Глянь, скочив на коня і полетів мов навіжений!

Мирося повернулася бігцем на могилу, зачаровано дивлячись, як Зореслав, вимахуючи довбнею, нестримно летів назустріч бойовому клекоту.

— Світовиде, збережи його! Перуне, пошли блискавицю на поміч звитяжцеві! — шепотіла дівчина, витираючи засльозені від напруги очі.

А Зореслав відчував себе в сідлі, наче птах у небі. П’янка хвиля налетіла, понесла, покотила, і вже не відчував хлопець нічого, крім закличної сурми бою. Кров гупала у скроні, клекіт герцю, що невблаганно накочувався, здавався йому любою піснею. Стугоніла земля під копитами Гнідка, у вухах посвистував вітер, запах поту і полину солодко лоскотав свідомість.

Ось вже поряд з ним нажахані лиця витицьких воїв. Шати на них розкішні, мечі з коштовними держаками, та чому вони так ганебно втікають? Ага, це радники цареві, а ген видно й самого володаря. Його оточили ворожі бійці, витицькі дружинники хоробро рубаються, та напасників більше, вони прориваються, проломлюються крізь слов’янську заслону. Горе володареві витицькому! Вже кінь його втомлено присідає на задні ноги, крутить головою знеможено, хрипить, на ніздрях кривава піна. Падають останні захисники царя, і жовточубі північні вої, галасуючи, насідають на Горевія.

Цар упав на землю, затулив обличчя долонями, чекаючи останнього удару. Зореслав потужним тараном влетів до ворожого кола, замахнувся довбешкою. Два напасники одразу повалилися на степову траву. Інші з прокльонами відскочили. Юнак розлючено погнався за ними, гамселячи по спинах, по головах, по крупах коней. Мечі ламалися, мов палички, від страшних ударів, гнулися панцири, ворожі дружинники падали з коней без духу.