Читать «Лабіринт Мінотавра» онлайн - страница 116

До могили поверталися втомлені, розгарячені боєм дружинники. Похропували закривавлені коні, збуджено перемовлялися вої, від Витича бігли жінки та діти. На поле важко сідало вороння, переможно й вдоволено каркаючи.

Печерун схилився до царя, шепнув на вухо:

— Встати б тобі, сісти на коня. Ти ж переможець, треба, щоб вид у тебе був, як у Світовида…

— Ну тебе… з видом… Мені непереливки… Ой! Несіть мене до коня…

А від могили вже бігла, мов на крилах, Мирося. Вона перевдяглася в свою вишиванку, русява коса пишалася у віночку з польових квітів. Дівчина пробилася крізь юрму, обняла Зореслава, поцілувала в спраглі вуста. Він отетерів, розгубився, дивлячись на біле дівоче личко, на її палаючі очі. Довкола сміялися дружинники, дівчата.

— Хто ти, русалко? — озвався збентежений хлопець.

— Царівна, лицарю! Мирося…

— О Перуне, я гину!

— Що з тобою, юначе?

— Царівна мене поцілувала. Краще б я вмер…

— А то ж чому? — сміялася щаслива дівчина.

— Бо без тебе вже не зможу жити. А дотягнутися до тебе — ой як далеко! Я ж пастух!

— Ти не побоявся сили ворожої, — докірливо сказала дівчина, — і злякався мари царської.

— Миросю, — слабким голосом озвався цар. — Чи це ти, чи ні?

— Я, таточку! — гукнула дівчина і метнулася до батька, кинувши на Зореслава променистий погляд. — Лечу, поспішаю!

Вона добігла до Горевія, царя вже посадили в сідло, підтримуючи з двох боків. Дівчина скочила на стремено, поцілувала батька в щоку.

— Ви перемогли, татку! Слава нашій дружині!

— Слава дружині! — гриміло довкола.

— А я тобі що казав? — гордо одвітив цар. — Ой, болить…

— Вас поранено? — затривожилася донька.

— Та… байдуже… Десь зачепився за меча ворожого… Знаєш, скільки їх майоріло довкола мене! Ой!..

— Татку! А я бачила бій. З могили…

— Ах ти дівчисько баламутне! Як ти сміла?

— Бо не втрималася дома! Я виділа, як той хлопець… захистив вас. Він поклав цілу купу ворогів…

— Який ще там хлопець?

— Зореслав, син Кореня. Якби не він, то…

— Був такий хлопець, — поспіхом озвався Печерун, підморгуючи Миросі. — Гарний дружинник. Треба його похвалити…

— Не похвалити, а нагородити, — захоплено сказала Мирося. — Батьку, він заслужив славу!

— Гм. Та треба було б! Тільки чим?

— Хай буде воєводою.

— Гм. Хай буде. А чого ж… Хоробрий, вмілий — хай буде! Мені добрі вої потрібні! Ой!..

— Зореславе! — гукнула Мирося. — Віднині ти царський воєвода! Чуєш?

— Слава воєводі Зореславу! — кричали дружинники, і їхній галас підхопила витицька юрба. — Слава Зореславу!

— Кричи: слава цареві! — шепнув хлопцеві радник Печерун.

Юнак, нахмурившись, мовчав. Лише один раз докірливо зиркнув на Миросю.

— Чого він мовчить? — запитав цар у радника. — Німий чи що?

— Чому не кричиш? — гостро озвався Печерун, вколовши хлопця недобрим поглядом.

— Не вмію, — непривітно одвітив юнак.

— Гордий! — покрутив головою цар. — Ну, подякуємо Світовидові, людоньки, за побіду славетну! Всі до Витича! Свято на три дні. Ой! Хоч би добратися до покоїв, там спочину. Меду, збіжжя, всякого добра з царських льохів — на майдан! Хай знають всі — цар Горевій святкує побіду!..