Читать «Лабіринт Мінотавра» онлайн - страница 112

— Дурне, аж кручене! — буркнув Корінь. — Хіба то лицарі? Б’ються, а спитай: для кого, за кого? Щоб Горевієві солодко жилося!

— Вони для слави б’ються! — палко сказав Зореслав, і очі в нього іскристо замерехтіли. — Невже ви, батьку, не прагнули бойової слави?

— Пусте мелеш, — махнув рукою Корінь, збираючи в торбу всяке начиння. — Різна слава буває. Одна нечутна — та вічна, добра. А інша — ганьбище. Теж славою її люди зовуть. Не дай боже, щоб така слава про тебе, синку, йшла. Кортить цареві чужі землі воювати, а ворогам — того ж самого забажалося, — от і ллють кров людей невинних. Чого їм треба? їсти чи пити не вистачає, а чи в дранті ходять?

— Та хіба, няньку, лише питво й харч людині потрібні? Герці, походи, пісня! То ж як дихання для душі!

— Співай, коли охота, — розважливо одвітив Корінь, завдаючи лантух на плечі. — Степ широкий, гори словутинські слухають тебе. Жайвір співає— співай і ти. Ходімо, пора!

Вони рушили по ледь помітній стежині, котра вела від землянки крізь тернові зарості до ріки. Зненацька Зореслав рішуче зупинився і сказав:

— Все навчаєте мене, навчаєте! А що мені з того? Співай, як жайвір, кажете ви. Жайвір має своє гніздо, жайвориху, пташат, неосяжне дивоколо. А я…

— Що, синку? — втомлено озвався Корінь, вже розуміючи, до чого гне Зореслав.

— А я — мов сич у дуплі. Серце б’ється — для кого? Сила грає в руках — навіщо? Пісня бринить у грудях — кому її заспіваєш? Вітер понесе її вдаль… та й пропаде вона. Не тримайте мене, я йду!

Зореслав круто повернувся і майже бігцем попростував угору, поміж заростями вікових дубів та беріз.

— Зажди! — гукнув батько, пориваючись за ним. — Куди, дурню!

— До Воронячого поля! Туди, де наші вої б’ються. Не можу сидіти в болоті в таку пору, збагніть мене! Хоч гляну здалека, з могили — на душі полегшає…

Корінь промовчав, наздогнав сина і, важко зітхаючи, чимчикував ззаду. А коли вибралися до могили й почали виходити на неї, винувато сказав:

— Правда, синку, твоя. Не можу я дати тобі ні пари вірної, ні щастя. Що вдію? Дівчат поблизу нема, друзів для тебе теж відшукати годі в нашій пущі. Та не жалкуй за світом буйним, заклопотаним, що панує там, в городищах. То — мара, неволя. Збоку глянеш — ніби й веселощі, радощі. А опинишся там — ніби в багнюку скочиш. Потім вибратися б, та ба, несила! А тут — воля, простір! Синє дивоколо — брат тобі, сонечко — батько, зорі яснії — сестриці! Хіба не так?

— Ех няньку! — з докором озвався син. — Адже не завсігди ви так мислили? Були ж і в краях далеких, і в походах, бачили царства великі, людей незліченну силу…

— Бачив, бачив, — буркнув Корінь, — бодай того не бачити! І тепер, як присниться, — серце мре. Не нюхав ти, чим пахне рабство. Неволя многолика, у неї мотузочків — не злічити. Не отямишся, коли й заплутаєшся, мов муха в павутині…

— Дивися, дивися! — закричав Зореслав, сягнувши верхів’я могили. — Зійшлися!

— Наче пилюга на обрії, — пробурмотів Корінь, затуляючись долонею від сонця.

— Не пилюга, а військо, — схвильовано заперечив син. — З ворогом зійшлися наші вої!