Читать «Лабіринт Мінотавра» онлайн - страница 115
Олесь Бердник
Побачивши таку химерну й радісну зміну, повернули коней воєводи витицькі, сповнилися шалом і завзяттям, покотили, помчали вслід за Зореславом. Слов’янська лава знову напружилася, вдарила, посунула напасників на край Воронячого поля.
— Слава, слава! — галасувала Мирося, аж підскакуючи на могилі від радощів. — Цілу гору навернув Зореслав чужинських воїв! Одним ударом по троє валить!
— Моє сім’я! — вдоволено прогув Корінь.
— Загорілася кров, — засміявся стиха Боян. — Хе-хе! А дорікав синові. Вояцька душа — вона в кожній кровинці людській, у кожній жилочці. Ну що там видно? Наче затихає?
— Погнали ворога, — закричала Мирося.
— Еге ж, слава Перунові, — ствердно загомонів пастух.
— А ти хотів сина не пустити. Один чоловік, а що зробив!
— То не чоловік, то Яр-Див! — сказала щаслива Мирося.
— Говориш, ніби закохана дівчина.
— Таке скажете, — зашарілася царівна. — О, гляньте… царя несуть сюди! Він поранений…
— Певно, дісталося йому, — зітхнув Корінь. — Якби не Зореслав, то…
— Правда, правда, — прошепотіла Мирося, тремтячи від збудження. — Якби не юнак прекрасний, то не було б ні царства, ні царя. Ні, може, й мене… Доле, зведи нас воєдино!..
— Слава богам, — гукнув Корінь полегшено, — покотили ворожу силу дружинники, аж загуло. Тепер можна й мені вертатися додому, ягнят назад переправляти. Глянь, глянь, вже й Зореслав скаче сюди, дяка Світовидові!
— Пора й мені, — вирішила Мирося. — Побіжу, перевдягнуся…
— Ти куди? — почувши її кроки, запитав Боян,
— Зореслава зустрічати, — ніяково озвалася дівчина і дременула вниз, аж бур’яни зашелестіли.
— Теж загорілося, мов суха глиця, — похитав головою Боян. — Дивне дитинча. Гм… Де йому бути прово-жатим? Теж прагне до бою, до діла. А що ж, доки є руки, очі, ноги, доки клекоче сила, хай змагаються!
— Ось так, Кореню! Де ти, чуєш? Гм, нема нікого. Знову я сам. Та добре, що все скінчилося на благо землиці рідній. Проте що ж станеться з юнаком завзятим? Непроста в нього доля зав’язується, ой непроста! Чує моє серце…
А царя тим часом дружинники принесли до могили, поклали на розстеленій киреї. Він стогнав, лаявся, все поривався встати, поглянути на поле бою.
— Ану, розступіться! Ой! Я переміг, переміг, слава Перунові! Га? Здорово я бився? Ой!
— Ти бився, як буй-тур! — улесливо озвався хтось з радників.
— Громовладар Перун! — підхопив інший. — Кришив їх мечем, як капусту!
— Ге! — сміявся цар вдоволено. — Вони довго мене пам’ятатимуть! П’ятами накивали. Ой-ой! Чого це в мене замакітрилося в голові?
— Бо ти ж, царю, під конем побував, — простодушно озвався молодий дружинник. — Та ще бамбулою залізною тебе по шолому вгамселили!..
— Цсс! — засичав на нього радник Печерун. — Ти що — царя?
— Мене? — гнівно перепитав цар. — Тобі приснилося…
— Йому приснилося! — підхопили воєводи й радники.
— Побіда! Побіда! — заревів Печерун, здіймаючи вгору стяг.