Читать «Врятований» онлайн - страница 2

— Бідний вилупок, — зітхнув Жакінта. — Чому це він просто не вийшов до нас?

— Він вже не відповість, — сказав Дуерте. — Одмучився. Беремо його та несемо на цвинтар.

— А що з дитиною? — спитав Кінсбі.

— Нічого, — відповів Саґара. — Дитину ми все одно зараз не знайдемо. Малий втік через оцю мишачу нору. Жоден з нас сюди не пропхнеться, навіть Ґван, навіть знявши кідо.

— Може, полишити когось на варті? — запропонував Тоїчі. — Хлопець ще може повернутися.

— Тільки не Кінсбі, - Шеліпоф присів над мерцем і зняв малюнок сітківки ока, потім приклав долоню людожера до сканера. — Він шиї ламає.

Людожер після смерті виглядав здивованим. Рот йому розкрився, наче хотів сказати: «Отакої!». Самотнє око викотилося. Волосся на голові росло ріденькими жмуточками, а обличчя було як оце зруйноване місто.

— Паскудна в тебе робота, Шел, — сказав Бранко, розгортаючи пластиковий пакет для тіл. — З якими типами доводиться ручкатися.

— В цього принаймні є руки, — відповів Шеліпоф. — І навіть одне око. І можна покласти його до мішка в один прийом.

— Однаково все намарне, якщо не знайдемо міський архів.

— А що це в нього в лівій руці? — Шеліпофу довелося розгинати пальці мерця, аби прикласти до сканера й лівицю. Людожер тримав якийсь згорток — і Шеліпоф, поклавши того згортка йому на груди, з огидою розкрив його.

— Ба! — здивувався він, — Це ота морська спожива — водорості, краби, ще якась гидота…

Шеліпоф загорнув все це знову в тканину, переклав трупа в пакет, застібнув та перекинув через плече.

— Ходімо, приятелю. Може, ця труна не така гарна та міцна, як у пісеньці співають — але могилу довгу й вузьку я тобі гарантую…

Саґара не дорікав їм за жарти над мертвим тілом. Останні два тижні тільки гумор рятував всю Десяту від божевілля. Колір гумору був переважно чорний — але що на цій скирті піску посеред океану мало інший колір? Хіба що їхні брунатні кідо… Але тут, у затінку, і вони здавалися чорними.

— То чому ми не полишимо тут когось на всяк випадок? Не Кінсбі, звичайно, — Тоїчі непросто було збити в обраного курсу.

— Брате, — зітхнув Колінз. — Як ти виглядаєш?

— Нормально, — здивувався Тоїчі. — Хіба ні?

— Братику, я маю на увазі — як ти виглядаєш, якщо дивитися на тебе з метрової висоти? Очима насмерть пережаханої дитини?

— Він і з висоти в два метри виглядає огого, — сказав Жакінта.

— Хто б оце казав, — пхикнув Ґван. Він був мінімального росту для кідо — метр сімдесят. Жакінта був максимального — два.

— Про мене й мова не йде, — сказав чорний велетень. — Я й без кідо стараюся на себе в дзеркало не дивитись — всцятися боюсь.

— Оце тобі й відповідь, Тоїчі, - сказав Саґара. — Годі. Поспішаймо. Сюди треба прислати когось із жінок — без кідо.

— Тільки не сестру Гелену, — Шеліпоф озирнувся. — І не сестру Сільвію.

— Нікого з них. В них своя робота. Місцевих, або з екіпажу «Чаклунки».

З тілом на плечах Шеліпоф ішов попереду всієї децими, Саґара та Кінсбі — позаду, бо Кінсбі потребував сповіді.

Сповідь була дуже короткою, проте Кінсбі не поспішив наздоганяти інших.