Читать «Химерне місто Дрободан» онлайн - страница 76

— Нішого, ще жвикнете. Ну вибачайте, мусю йти, в мене повно важливих шправ. Я з вами жа Нігвананіума гожплатився?

— Ні.

— Тобто?

— Ну нащо питаєте?

— Гаразд, тоді на все добре.

— І вас туди ж.

Мені здалося, чи вона справді якась трохи засмучена? Такого ніколи на моїй пам’яті не траплялося, переважно смуток чи незадоволення в неї виражалися в маніпуляції зі зброєю та чиїсь передчасній кончині. А, хай їй добро буде, грошенят же заробила! А то завжди казала, що я додому грошей не приношу. Так хоч посмертно реабілітувався.

Отже, можна продовжити розслідування. Куди ж тепер вирушить цей архівський розпорядник?

Розпорядник вирушив у напрямку Редакції. Там він повештався неподалік, давши мені можливість помилуватися виглядом Нінки і Джаскіна, що стояли при вході, курили і перешіптувалися. Прислухавшись, я зрозумів, що обговорюються версії моєї трагічної загибелі. Тобто, звичайно, не можна було зовсім виключити ймовірність того, що я іще десь животію, однак, попередній досвід доводив, що на це розраховувати не варто.

Нарешті пан Фобіус зітхнув і розвернувся, ледве не штовхнувши мене плечем.

— Ну що, ти задоволений?

— Я? Просто не тямлюся. А що? — здивувався я.

— Що? — іще більше здивувався чоловік, що стояв за мною.

— Як? — не зрозумів Фобіус.

— Слухай, Фобіус, — роздратовано мовив незнайомець, — в тебе вже здається, зовсім нерви ні в дідька. Час відпустку брати.

— Не знущайся, Порт…

— Тсс-с, бовдуре!

Ага, Портфеллер!

— Та добре. Але ж нас ніхто не чує.

— Відки тобі знати? — резонно зауважив чоловік, — Ходімо краще до офісу.

І не я встиг отямитися, як вони почали повільно зникати, розчиняючись у повітрі.

— Ловіть, це ж Портфеллер! — заволав я. Але змовники вже зникли.

— Я чую голоси! — сіпнувся Нінка.

— Правильно, я ж з тобою спілкуюся! — мовив Джаскін, — Оце нарешті помітив?

— Ні, схоже на голос сердешного Брукса!

— Лише, прошу, без спіритизму. От іще добра-йому-пам’ять ідіот був…

— А, що з вами говорити! — роздратовано кинув я, — Я їм про діло, а вони ні в рило!

— Га? — із розумінням відгукнулися колеги.

Я лише стенув плечима. Вони, цього, правда, не побачили, ну та мені було не до того. У цей момент я раптом усвідомив, де мені шукати Портфеллера та Фобіуса. У лазні! Попри те, що це звучить досить легковажно, мої судження не були позбавлені логіки. Адже вважається, що серйозні і таємні справи вирішуються в офісах із броньованими дверима і звуконепроникними стінами, що робить роботу шпигуна досить некомфортною. Та головне, малоефективною, оскільки після відомого роману скандального письменника Оков Ш. Парині “Життя жучків” всі давно вже знають, що в офісах ніякої таємної інформації тримати не можна. Отож, всі важливі зустрічі та обговорення провадяться в рекреаційних зонах, які, наче, поза підозрою.

Найбільший і найкраще обладнаний фітнес-центр знаходився неподалік від Базару. Я трохи поблукав навколо, та потім зважився ризикнути — все ж таки треба помститися за власну, нехай і неповноцінну, але загибель! Адже ж мені ніхто не видасть на відшкодування моральних збитків стільки ж, скільки заплатили за моє вбивство, як це не образливо. Отож, прослизнувши повз варту, я пішов на звук веселих пісень та плеску води. Далі я навшпиньки пробрався до невеличкого тамбуру, де на купках одягу сиділо троє гоблінів-охоронців. Вони тасували карти та з тугою поглядали у бік низьких дерев’яних дверцят, звідки струменів гарячий вогкий пар. Тоді я пірнув у ці двері і завмер коло стіночки. Виявилося, моя інтуїція мене не підвела. Ось вони, у всій красі!