Читать «Химерне місто Дрободан» онлайн - страница 75

***

Вперше в житті я пообідав у дорогому ресторані. Щоправда, гостроту вражень дещо притупляли мої потуги не попастися на левітації харчів та голосному задоволеному чавканні, яке, по ідеї, не повинно лунати із пустого місця. Після того, як експеримент увінчався успіхом — якщо не враховувати зіпсований апетит кількох відвідувачів — моє самопочуття значно поліпшилося. Тому, замість бігти до Редакції і починати гірко оплакувати власну безталанну долю на плечі шефа, акомпанований співчутливими зітханнями колег, я вирішив поміркувати над можливостями самостійного вирішення проблеми. Поки я роздумував — а це тривалий процес — на мене встигло налетіти кілька перехожих, здичавілі погляди яких дещо порушували концентрацію. Ні, слід щось вирішувати, і вже зараз, поки не назвали полтергейем… чи, той, полтергейтсом.

Отже. На моїй стороні значна перевага — по-перше, здається, мене вважають за неживого і зовсім не помічають. По друге… ну мусить же бути якесь по-друге! А, потім з’ясую. Головне, лобова атака, коли ніхто такого підступу з моєї сторони не чекає.

Тому, не надумавши нічого дурнішого, я вирушив у напрямку помешкання Парабелли. Вона-то якраз буде дуже рада мене побачити… чи не побачити, чи не буде? А, ну її.

Моя кваплива мандрівка до будинку колишньої партнерки була винагороджена видовищем, від якого я вже встиг відвикнути. Пан Фобіус! Він теж намагався потрапити в гості до чарівного соціального працівника! Що ж, це й мені на користь: коли двері відчинилися, я прослизнув досередини під прикриттям його огрядної фігури.

— Ну, моя дівчинко, — промовив він, бочком впливаючи до вітальні, — тебе, жначиться, можна пгивітати із вдало виконаним завданням. Це дуже тішить.

— Мені ваші вітання в бокалі не плескають, — похмуро мовила Парабелла, копирсаючись у механізмі гвинтівки, — як полюбляв висловлюватись мій останній клієнт.

Це я, чи що? Та ніколи! От правду казав пан Мерфі, варто тільки загинути, як усілякі паскуди відразу ж починають зводити наклеп.

— Я гозумію, гозумію, — заметушився пан Фобіус, — витягаючи з кишені жмут купюр, — ось п’ять тисяч ютилів, як і домовлялися.

— Тільки ви скажіть, — все іще відсторонено поцікавилася Парабелла, кинувши фінанси до шухляди, — Навіщо все-таки він вам знадобився! Такий же наче нешкідливий був…

— Е, дагемно, ви так кажете! Це, якщо жвикаєш до людини — побут, там, от і думаєш що домашній штав і неждатний на підштуп.

От дякую, пане Фобіус, а то “нешкідливий”! Пхе!

— Ну нехай так. Значить-таки на щось спромігся. Ага, ну і зрадив, нарешті, а то вже я починала боятися, що це ніколи не станеться!

Тут я мусив би щось подумати, і я справді це зробив, лише мовою жестів, бо слів просто забракло. Я притулився до стіни, чесно намагаючись не сповзти додолу у німому зачудуванні.

— Так, че було пгоблемою. Бувають же такі благочешні, аж лячно.

А щоб тебе від переляку перекосило!

— У, дуже йому треба, йому б аби випити! Було. Вибачте, весь час забуваю. Ми ж навіть колись одружуватись збиралися…

Овва! Оце так новина! Ні, більше не буду помирати, а то потім такого набрешуть, що вік не відмиєшся!