Читать «Вінні-Пух» онлайн - страница 24

Та Іа-Іа нічого не чув. Йому було не до того: він то клав свою кульку в горщик, то витягав її назад, і було видно, що він таки по-справжньому щасливий...

— А я хіба нічого йому не подарував? — спитав Крістофер Робін засмученим голосом.

— Як же нічого? Звісно, подарував! — сказав я.— Пригадай лишень, ти подарував йому,,, подарував таку маленьку-маленьку...

— А, вже згадав! Я подарував йому великувелику коробку фарб, якими можна намалювати все, що схочеш.

— Еге. Саме так.

— Тільки чого я не віддав йому дарунок із самого ранку?

— Ну, звісно чого! Адже ти був страшенно заклопотаний приготуваннями до свята. Ти клопотався, щоб для Іа був і святковий пиріг, і цукерки, й морозиво...

— Еге, тепер я вже все згадав,— замріяно сказав Крістофер Робін.

ПРИГОДА СЬОМА,

У якій Кенга та Крихітка Ру з'являються в лісі, а Пацеві нежданно-негадано намилюють шию

Здавалося, жодна жива душа не знала, звідки вони взялися і як опинилися тут, у Лісі, — мама Кенга і Крихітка Ру.

Коли ж Пух спитався Крістофера Робіна: "Як вони сюди потрапили?", Крістофер Робін сказав:

"Звичайним шляхом. Ясно, Пуше?"

Пух, якому було зовсім не ясно, сказав: "Угу". — Потім двічі кивнув головою і повторив: "Звичайним, шляхом. Ага, угу". — І почвалав у гості до свого друга Паця — дізнатися, що він про це думає.

У Паця саме гостював Кролик. І вони почали міркувати усі троє.

— Мені ось що не до душі,— сказав Кролик.— Ми собі живемо тут — ти, Пуше, і ти, Пацику, і я — і раптом...

— Ще Іа,— сказав Пух.

— Ще Іа — і раптом...

— І ще Сова,— сказав Пух.

— І ще Сова — і раптом ні сіло ні впало...

— Так, так, а ще ж Іа,— сказав Пух.— Я трохи не забув про нього!

— Ми собі живемо тут,— повторив Кролик дуже повільно та голосно,— усі-всі ми — і раптом ні сіло ні впало ми прокидаємося одного ранку, і що ми бачимо? Ми бачимо якусь Чужинську Тварину серед нас! Тварину, про яку ми ніколи ні сном ні духом не знали! Тварину, яка носить своїх дітей у кишені! Казна-що! Уявіть, коли б це мені заманулося тягати в кишенях своїх родичів! Скільки б мені знадобилося кишень?

— Шістнадцять,— сказав Паць.

— Сімнадцять, здається... Авжеж! — сказав Кролик.— Та ще одну для носовичка. Отже, всього — вісімнадцять. Вісімнадцять кишень в одному костюмі! Та я просто заплутався б!

Тут усі вмовкли й довго-довго думали про кишені.

Нарешті Пух, який увесь цей час напружено морщив лоба, сказав:

— По-моєму, їх п'ятнадцять.

— Чого, чого? — спитав Кролик.

— Кажу, що їх таки п'ятнадцять.

— П'ятнадцять чого?

— Твоїх родичів.

— А до чого тут мої родичі?

Пух потер кінчик носа й сказав, що йому здалося, ніби Кролик говорив про своїх родичів.

— Хіба? — сказав Кролик, знизавши плечима.

— Авжеж, говорив...

— Ну, гаразд, Пуше, облишмо родичів,— нетерпляче сказав Паць.— Питання стоїть так: що нам робити з Кенгою?

— А-а, ясно,— сказав Пух.

— Найліпше,— сказав Кролик,— найліпше буде зробити таке: взяти й викрасти Крихітку Ру, а потім його сховати, і коли Кенга запитає: "Де ж це моя Крихітка Ру?", ми скажемо: "Ага!"

— Ага! — сказав Пух, надумавши потренуватися.— Ага! Ага!