Читать «Прекрасна чаклунка» онлайн - страница 219

Перед судом його справді не можна було поставити, а тому цісар, що ніколи не відзначався елегантністю й оригінальністю мислення, підіслав до Вальдштейнового двійника найманих убивць. Це сталось, як відомо, в Хебі 25 лютого 1634 року. Разом з Міхлем убито принагідно й чотирьох Вальдштейнових друзів. А війна тривала ще чотирнадцять років.

Очевидно, знаменита Вальдштейнова ідея мати двійника, а коли він стає непотрібним, — ховати його обличчя під залізною маскою, проникла до Франції, і нею згодом скористався Людовік XIV з більшим успіхом, ніж нещасливий Вальдштейн.

Епілог другий

Коли Петр повернувся до табору веритаріїв з урятованою Лібушею Кураж на сідлі поперед й зі звісткою, що Вальдштейн ненароком настромився на шпагу й помер, веритарії страшенно зчудувались і зраділи, а Петр, що досі тішився холодною повагою як командир, відразу став обожнюваним героєм, напівбогом. Веритарії загалом, звичайно, засуджували переслідування відьом, але серед них було чимало й таких, що засуджували тільки переслідування відьом несправжніх, тобто безневинних, фальшиво звинувачених у відьомстві. Ну а відьми справжні, служниці диявола, котрі вміють зурочити корову, щоб доїлася синім молоком, літають на мітлах на шабаші, де їдять варених ропух та паруються з баранами й цапами, заслуговують того, щоб свята інквізиція спалювала їх на вогнищах. Отож, аби не скомпрометувати Лібушу перед цими обережними супротивниками забобонів, Петр був змушений викласти перед своїми друзями звістку про Вальдштейнову смерть у дуже скороченому вигляді, без усіх таємничих подробиць, без магічного кола на підлозі, без кажана, що вдаривсь об якусь невидиму сферу, без жахливих наслідків усього того. Уперше в Петровому житті його розповідь узгоджувалась тільки з частковою правдою. Та що було в цій дражливій пригоді цілковитою правдою? Чи не слушні були Лібушині слова, що тільки від нас залежать, повіримо ми в реальність подій непевних, незгідних із повсякденною практикою — чи відмахнемось від них як від мани? Отож Петрова розповідь розходилася з правдою тільки в тому, що була буденною, тоді як самі події, наважимося твердити, не були такими. Та навіть у найбуденнішій подачі, сама собою історія, що Вальдштейн наготував Петрові пастку, аби позбутися суперника в боротьбі за чеський трон, але сам при цьому знайшов смерть, сколотила веритаріїв. Проповідник Медард позеленів від заздрості, Франта Ажзавтрадома надимався від гордості, що його давній друг такий зух, а шевальє де ла Прері відклав своє повернення на батьківщину, бо хотів ще трохи побути в товаристві героя, який з лихвою поквитався за його ганьбу. «Я вже давно дивуюся з того, — сказав він, — що чоловік, так всебічно й надзвичайно обдарований, як ви, наділений усім, що лишень доброго можуть покласти в колиску Парки, волочиться по світу нікому не відомий і з порожніми кишенями. Але не виключено, що ви ще стократно надолужите все, чим вас обділила доля. Я вирішив поставити на вас, Кюкан. Не розчаруйте мене!»