Читать «Прекрасна чаклунка» онлайн - страница 218

Ніщо з того, що збирався зробити Міхль, Вальдштейнів двійник, не здійснилося. Він не опанував чеської мови, «отієї проклятої тарабарщини», і не навчився наслідувати розмашистий Вальдштейнів підпис. Над його жалюгідними спробами сфальшувати той підпис, які збереглися до наших днів, історики хитають головами: як він міг за несповна рік так підупасти фізично? Його підпис іще в січні тридцять третього року був по-юнацькому гарний, сповнений розмаху, а в лютому вже став по-аматорському незграбний: фальшивка, тим жалюгідніша, що нещасний Міхль у своїх зусиллях не тільки не досягав успіхів, а навпаки, поводився дедалі примітивніше, замучений клопотами, непевністю його становища та сифілісом, що швидко прогресував, — лише в цій хворобі він не тільки зрівнявся зі своїм покійним паном, а й випередив його.

Міхль припускався незрозумілих політичних і воєнних промахів, пише один історик. З голови в нього росло «хворобливе пагіння», — каже інший історик, син великого німецького романіста, навдивовижу близький до нашої правди там, де він говорить про недужу, майже розкладену психіку гаданого Вальдштейна. Одне слово, Міхль був дурень, неспроможний дати раду складнющому становищу, яке завдало б клопоту й генієві. Він поводився так, наче слон у посудній крамниці. Не люблячи війни, ухилявся від боїв, а вважаючи себе великим хитруном і добре знаючи Вальдштейнову крутійську вдачу, охоче вів переговори то зі шведами, то з саксонцями, то з емігрантами, то з французами. А тим часом надіявся на якесь чудо, що все направить на його користь і зробить його володарем Європи чи принаймні Чехії, а може, — і такі мрії снувались у нього в голові! — мандрівним лицарем чи, якщо Господь зцілить його від хвороб, прочанином до Святої землі. Та час минав, і нічого не діялось. І одного червневого дня чудо справді сталося. Відбулось те, чого справжній Вальдштейн домагався з першої хвилини, відколи шведи висадились на німецькій землі й що могло враз скінчити війну та розтрощити могутність Габсбургів, — чудо велике й зовсім несподіване, яке полягало в тому, що шведи запропонували Вальдштейнові, тобто Міхлеві, союз проти його пана — цісаря Фердинанда. Та Міхль, наляканий думкою, що, прийнявши пропозицію, муситиме видобути меч із піхов і вдавати, ніби він є тою самою людиною дії, якою був Вальдштейн змолоду, відмовився. Мовляв, ще не настав слушний час. Як настане, тоді все зроблю.

Звичайно, цим він назавжди розбив глека зі шведами.

Його величезна армія, що стояла в Сілезії недалеко від розташування голодних, переполовинених пошестями шведських та саксонських військ, розкладалася в літній спеці та в бездіяльності тим швидше, що псевдо-Вальдштейн сам ліквідував фактор, який сяк-так стримував його людей і нагонив на них страх божий: наказав розгромити відважних, чесних веритаріїв, які ходили назирці за його загонами й не давали їм чинити звірства. Він зробив це під тим приводом, нібито вони загрожують його тилам. І в той же час як цісарський Відень стежив за його діями дедалі несхвальніше, особистих Вальдштейнових приятелів та родичів, які знали, що герцога заступає двійник, почала поймати паніка. Оскільки після Меммінгена та регенсбурзького з’їзду така підміна відбувалась уже кілька разів, вони спочатку були спокійні й тільки дожидали, коли двійник знов надіне свою залізну маску, а справжній Вальдштейн повернеться. Але час минав, справжнього Вальдштейна не було й не було, а двійник поводився як божевільний. Спокій змінювався неспокоєм, неспокій — лихими підозрами, а підозри — жахливою непевністю. Що робити? Справжній чи несправжній, той чоловік, що займав Вальдштейнове місце, був ще такий могутній, що міг одним порухом руки передушити їх усіх, мов кроликів. Нарешті — це було тоді, коли шведи через псевдовальдштейнову нерішучість узяли Регенсбург, — веселий Вальдштейнів небіж Макс настійливо зажадав аудієнції в цісаря Фердинанда. Чекати довелося чотири дні, бо монарх саме розважався полюванням, та дарма: коли дочекайся, це було не марно. Розмова велась пошепки й тривала три години; цісар то сплескував руками, то сплітав пальці й здушено вигукував: «Aber gehens», або: «Net möglich», або: «Це ж буде на весь світ ганьба, як дізнаються!» — або: «Що ж робити? Ми ж не можемо поставити його перед судом, щоб потім у газетах писали, що Вальдштейн — не Вальдштейн! Господи Ісусе! А коли це, власне, сталося, що Вальдштейн перестав бути справжнім Вальдштейном? І чи взагалі був коли справжній Вальдштейн?»