Читать «Зодчий із пекла» онлайн - страница 50

— Немає в нас середовища, живильного для мистецтва.

— Але палац же он який побудували…

— Коли? До революції ще! І хто будував? Городецький! Столичний гість, залітний. Так його тут і не бачили майже. Учень його задум втілював.

За вікном давно вже панував морок. Кінчев не поспішаючи закінчував протокол. Додому йому було вертатися близько: із четвертого поверху на п'ятий. І він вирішився випити ще ковток зі свого майже повного келишка:

— Ну, пом'янемо Зачепу Аліну Павлівну. І щоб винуватий поніс — за законом.

Семенич солідарно кивнув і теж випив.

Сучасне Берестечко

Ольга Володимирівна, накинувши поверх нічної сорочки мережаний пеньюар, спустилась до кухні й застала Надю Щукіну за читанням.

Економка враз схопилась, поправила акуратний білий фартух:

— Чогось бажаєте?

— Я бажала б заснути, але всі ці події… Нерви… Може, чогось випити?

— Від безсоння рекомендують тепле молоко з медом.

— Або почитати. Що це в тебе?

Від плити смачно пахло м’ясним бульйоном — Щукіна варила на завтра коров’ячі язики. У кількох каструлях булькали різні соуси та інші буржуйські витребеньки. А на пластиковому столі, що стояв посередині, лежало розгорнуте «Берестечко». Пані Ярижська захоплювалась Коельом та Донцовою і здивувалась, що хтось цікавиться поетами зі шкільної програми.

— Це колега дала почитати, — пояснила Надя. — Колишня колега. Налити молока?

— Так. Налий і собі, посидимо вдвох. — Хазяйка вперше проявляла такий демократизм. Мабуть, з переляку.

Щукіна швиденько почала розігрівати молоко. Ольга Володимирівна сіла до столу.

— І про що ж воно? У Ліни Костенко?

— А, «Берестечко»… Дуже сумно. Про Богдана Хмельницького. Розбили його під Берестечком. Поляки… А далі його печальні роздуми.

— Суму в нас і так вистачає. Ще й їхні проблеми… Розбитих та опечалених.

Надя підставила їй під чашку серветку ручної вишивки, а свою поставила просто на стіл.

Ярижська взяла ложечку, зачерпнула з розетки меду. Сказала, дивлячись на більмо віконного жалюзі:

— Коли вже Кирило повернеться?

Надя нервово сіпнула рукою, з-під чашки, яка посунулась по стільниці, виразно скрипнуло.

— Ай! — Ярижська підстрибнула й відскочила від столу. — Ой! Ти чула?!

Надя завмерла:

— Що таке?

— Чашка! Чашка! — зацокотіла зубами пані Ольга. — Вона скрипнула: «Скоро»!

Надя обережно посунула чашку ще раз:

— Скри-ип…

В цьому звуці за великого бажання можна було почути і «скоро»…

— Справді, неприємне рипіння. Я більше не буду…

— Ох, Надю, мені вже кругом привиди ввижаються… Треба до невропатолога… Чи до психотерапевта. — Ярижська знову сіла. — Почуваюся такою кволою…

— Ще б пак! Такі події, Ольго Володимирівно. Це не кожен чоловік витримає.

— Як ти думаєш, хто її… А?

— Не знаю. Все так… загадково. Аліна була дівкою козирною. Може, хлопець який… помстився за щось. Чи ревнощі… Хто ж знає?