— Так, ми разом перевірили, вода текла тільки, коли натискали… А потім, коли він пішов, — знову…
— Кілька днів тому. І… вони не мої.
— Особисто я їх жодного разу не бачила. Лише зафіксувала несправність, тобто порушення в роботі унітазу. І все.
— Так і запишемо. — Кінчев пішов до сходів, що вели нагору.
Надя попленталася слідом. Спитала у його спини:
— Що чай я питиму вдома.
Розпрощався він увічливо, але неприємний липкуватий осад ніби осів на всьому обладнанні модерної кухні.
Щукіна дістала з верхньої шафки банку з-під квіткового чаю, витягла з неї й поклала на стіл блідно-зелений стікер з квапливим написом: «Світ величезний, але ти не сховаєшся ніде». Сіла й замислилась.
Тихо. Незвично тихо в домі.
А за вікнами — рання зимова ніч. Чорна, як смола.
Маня помирала, і всі знали про це. І сама вона все розуміла, хоч оточуючі намагалися переконати її, що одужання вже не за горами, що нові пігулки, які прописав відомий професор, невдовзі піднімуть її на ноги, що потрібно знову призначати дату весілля, адже навіть запрошення вже віддруковано… Вона все розуміла: і їхню любов, і співчуття, і своє безнадійне становище…
Хотіла померти у Барвінківцях і умовила привезти її в цей будинок, де ще не все встигли оздобити.
Вона лежала, закутана ковдрою та пледом, на дивані в маленькій башті. Вважала це за прогулянку. Палала зсередини, задихалася, кашляла.
Василай та Віра сиділи поруч і удавали, що насолоджуються гарячим чаєм та спогляданням околиць. Весна була напрочуд теплою, і вони відхилили кватирку. Лише одну, щоб Маню не протягло.
У парку відчайдушно дзвеніли пташині голоси. Чавунні сходи раптом відповіли енергійним тупотом. Над підлогою з'явилась чорноволоса голова, затим пишний букет білого бузку, потім, зробивши півколо по гвинтових сходинках, у башті опинився весь Іван.
Повітря забриніло бузковим ароматом.
— Як почуваєшся, Маняшко? — весело спитав брат.
Вона хотіла відповісти, але сильно розкашлялась. Віра сказала сердито:
— Навіщо ти приніс квіти? Не можна. Коли запалення легенів…
— Я на хвилинку. Тільки покажу, — почав він виправдовуватись. — Дивись, Маню, уже бузок цвіте.
Марія витерла хустинкою губи й кволо всміхнулась. Прошепотіла ледь чутно:
— Ти посидиш тут?
— Авжеж, моя мила!
— Розкажи щось… Новини… Хочу послухати… — слова «востаннє» вона не вимовила, але воно зависло в хмаринці бузкового запаху.
— Гаразд, тільки однесу квіти.
— Навіщо ж їх носити? — Василай підвівся. — Я їх просто викину з вікна. Хай дістануться тому, хто знайде.
— А знайде їх, звичайно, двірник Павло, — Іван підтримав гру, розчахнув вікно і, сильно розмахнувшись, жбурнув букет вниз.
Василай визирнув:
— Спортивний кидок! Лежать посеред дороги, — і одразу за чинив вікно.
Віра сіла боком — як поетеса Гіппіус на знаменитому портреті:
— Пропоную парі. Спробуємо вгадати, хто їх знайде першим. Я ставлю на Глафіру.
Василай відкликнувся миттєво:
— Я також думаю, що скоріше за все — Павло. Проте… Щоб було цікавіше, поставлю на… доктора Вечеровського.
— Нізащо не виграєш, Гришко! — зраділа Віра. — Він парком ніколи не ходить, одразу до Мані йде, — і невимушено повернулась до сестри. — А ти, Маню, на кого поставиш?
Марія повільно розплющила очі. Тихо видихнула:
— На тата…
— Отже, ставки зроблено! Починаю спостереження, — ловким стрибком Віра сіла на підвіконня. — А що дістане переможець?
— Ми виконаємо його бажання, — запропонував Іван.
— Це нечесно! Ясно ж, як Божий день, що виграєш ти.
— Ризикнемо, Верунчику, — Василай сів ближче до Марії, взяв її гарячу тонку руку в свої долоні. — У світі так багато несподіваного. Ви вірите в чудеса?
— Дивлячись, що вважати за чудо. — Іван також сів, поклавши лікті на круглий столик. — Витвір мистецтва, наприклад, — це беззаперечне диво.
— Погоджуюсь. Саме у творенні вічного людина досягає стану… співтворчості з Богом. Недарма ж дивами вважають піраміди й Колізей.
— О-о, сів на свого улюбленого коня… — відгукнулась із засідки Віра. — Зараз почне вихваляти неперевершеного Городецького.
— А ось і ні! Назло тобі говоритиму про літературу! — Григорій нахилився до Марії: — Ти згодна?
Вона відповіла легким тремтінням повік.
— З красним письменством все ясно, — заявив Іван. — Зараз у нас розквіт і вершина. Але, за законами природи, потім обов'язково наступає зів'янення.
Віра була в дискусійному настрої:
— Звідки ти знаєш, що це — вершина? Розквіт? Може, це — лише перші бутони, і ми ще побачимо, тобто прочитаємо щось… зовсім неймовірне? Таке, від чого зблякнуть і Шекспір, і Пушкін, і Гете, і…
— Замовкни, Касандро! Хоч класиків не чіпай!
Але Віру підтримав Василай:
— Ні, а хіба ж не було епох, коли розквіт науки й мистецтва тривав роками та приносив щораз кращі плоди?
— Еллада й епоха Відродження? Знаєш, важко співставляти з ними наших сучасників…
— А мене навіть лякає сучасний надмір талантів. Люди кажуть: коли занадто грибів, хоч косою коси, так це — перед війною.
— Вірунчику! Не можна порівнювати природний грунт із культурним. Вони живуть за різними законами. — Григорій так і тримав Маніну руку в своїй, хоча дивився на інших. — Грибні прикмети — таке ж марновірство, як і порожні відра. А ось думка про те, що поети передчувають настрої суспільства, — слушна. Зараз в літературі живе якась дивна тривога… наче напередодні катаклізму… Прощання зі звичним станом світу, — поглядаючи на Маню, яка знову заплющила очі, він каже усе тихіше й повільніше. — Це здається провіщенням нової революції… набагато страшнішої… ніж…
Він змовк, і Маня тихо сказала, на піднімаючи повік:
— Я не сплю… Я слухаю… Ти маєш рацію… У них немає… запаху бузку… весни… Все таке… пряне…
— І занадто яскраве, занадто підкреслене, — підхопив Іван, — наче венеційський карнавал. Барвистий, але безглуздий.
Віра додала, дивлячись у вікно:
— Скажи краще: розгульна російська ярмарка. Коли всі у боргах, а маєтки закладено. Бенкет під час чуми.
— Ні, не згоден, — відповів Василай ласкаво, злегка погладжуючи випнуту кістку на Маніному зап'ястку. — Ярмарок — то виплід сільської культури, а в сучасному мистецтві відчувається надзвичайно сильний вплив міста, його діловитості, його молодості. Відчувається запах свіжої кладки нових гігантських будинків. Надмірність — у всьому. Все охопити, все спробувати, нічого не упустити. У цьому — суть модерну. Пошук нових форм, ще не бачених в історії. Поки — тільки пошук…
— А з пошуком нових стосунків щось негаразд. Ніби прийшов час проголосити нову істину — а її нема. Трамваї, потяги, аероплани — а мчать туди ж, куди й раніше. І в душах — що? Пустка. Ні віри, ні надії… Височезні будинки, від яких чекають лише прибутків — і нічого більше. І дух підприємництва, набування, наживи… Звісно, в ньому є енергія, є рух, прогресивні поривання, але немає аристократизму. Можете сміятися, але аристократизму мені бракує! — Іван також пересів ближче до Марії.
— Ага! Попався! — повернула до нього обрадуване обличчя Віра. — Ти увесь тут зі своїм… Стійте! — Вона позирнула у вікно. — Тато йде по алеї… сюди… Побачив бузок… Взяв! Маню, ти виграла! Тобі, як завжди, щастить!
— Кажи бажання, — тихо усміхнувся Василай.
Марія довго мовчала. Тоді ледь ворухнула губами:
— Ви самі знаєте… чого я…
У яскравій од святкового весняного сонця башті на хвилину загусла зловісна, безмежна тиша. Завмерли напівпорожні чашки й наполохані фіранки.
Всі знали, чого вона хотіла понад усе. Та допомогти не могли…
