Читать «Зодчий із пекла» онлайн - страница 34

Хвойний парк. Серія кадрів

Історію подальших пригод слідчого, практиканта й охоронця по парку ми представимо серією «моментальних кадрів», які швиденько ознайомлять з результатами огляду.

Отже, кадр перший. Блакитні ялини стають темно-сірими, між їхніми густими гілками згущається таємнича пітьма. Гапченко веде гостей розчищеними й утоптаними багатьма ногами доріжками. Більшість слідів належить самому Миколаю, чого він не заперечує, підкреслюючи свою постійну присутність у парку. І тим самим відсутність на місці злочину. Кінчев дивиться на всі боки, вниз та вгору, на покритий зеленою черепицею дах. Обмацує сріблясті водостічні труби. Міша Шерман шепче, радісно округлюючи очі:

— Запросто по них можна влізти на другий поверх! І дерева біля самої стіни!

Смеркається, темнішає. Всі поспішають.

Кадр другий. Практикант Шерман помічає щось на гілці ялини, під балконом, знімає, показує старшому слідчому. Це недопалок дамської сигарети — довгої та тонкої. Міша бере його на пам'ять як перший знайдений ним речовий доказ. Кінчев незадоволений і квапить Шермана та Гапченка.

Кадр третій. У просторому приміщенні, що примикає до гаража та скромно називається сараєм садівника, двірник-садівник Саломатін Рихард Віленович вручає Кінчеву власноручно написаний протокол з відповідями на питання слідчого. Той у захваті: текст логічний та грамотний, хоч і не інформативний щодо прояснення обставин справи.

Ще більше слідчого захоплює особа самого двірника. Глухий від народження, він не залишився німим, навчився читати по губах співрозмовника й досить виразно відповідає на питання. Приземкуватий, широкий, навіть якийсь квадратний, с великою головою розумного доброго слоника. Він охоче демонструє делегації, що не з доброго дива з’явилась у сараї, власної конструкції снігозбиральний агрегат та вдосконалений розрихлювач грунту. Показує фотографії ним же вирощених небачених сортів айстр. З ненаситною енергією людини, позбавленої безпосереднього спілкування, він готовий розповідати про що завгодно, щоправда, мову його важко зрозуміти, каже Ричард Віленович, ніби з наповненим ротом, проте старанним слухачам удається зрозуміти, що батько Саломатіна — стовідсотковий росіянин з Поволжя, а мати — стовідсоткова німкеня, з тих, що понад триста років мешкають на півдні України. Він навіть белькотить щось німецькою, але Кінчев і К°, на жаль, не мають достатньої підготовки, щоби зрозуміти його висловлювання.

Ця частина сараю ущерть заповнена інвентарем та садівницьким приладдям, плівкою для теплиць і дерев’яними рейками. Тут пахне прілим сіном, стружкою й чорноземом.

Саломатін ще намагається розповісти, як він кілька років безрезультатно облагороджував місцину довкруж Барвінківського Палацу культури. З бюджету грошей не поступало, перехожі витоптували клумби, смітили на газонах.

Кадр четвертий. Гапченко бовванить у віддаленні, роблячи вигляд, що дисципліновано обходить територію. Кінчев і Шерман стоять за особняком з садівником, намагаючись у залишках присмеркового світла щось роздивитись на невиразній ксерокопії, зробленій з чернетки плану облаштування парку. Поверх ескізу столичного дизайнера Саломатін домалював масу креативних деталей. Сам він стоїть поруч і жестом полководця вказує, де повинен заструменіти ручай.