Читать «Зодчий із пекла» онлайн - страница 33

Сторожку, крім стола, умебльовували ще два стільці, доісторична залізна вішалка з гачками з товстого дроту, чималенька поличка для ключів та пластмасовий будильник на батарейках. На підвіконні — старий магнітофон з поламаними ручками й неохайна стопка касет до нього, деякі — без футлярів. Зі стелі звисала лампочка без абажура, дощата підлога пофарбована звичайною коричневою фарбою, а на свіжепобіленій стіні — плакат-календар з Андрієм Шевченком та глянцеві реклами шоколаду й мінеральних вод. Сидячи спиною до входу, охоронець міг бачити з вікна і дорогу — просто перед собою, і високу чавунову огорожу — праворуч та ліворуч.

Гапченко підвівся й шарпнувся за курткою:

— Я покажу вам… територію.

— Ми не поспішаємо, — загадково відповів Кінчев і знову зробив паузу. Далеко-далеко щось стукало, поблизу каркнула ворона.

Гапченко зім'яв газету й кинув у пом'яте оцинковане відро, яке скромно заступало кошик для сміття й тому ховалося у куточку за столом. У Міші Шермана загорілися очі й витягнулося обличчя. Слідчий спитав буденним тоном:

— Огляд звідси непоганий, так?

Гапченко ковтнув і відповів досить виразно:

— А що ж… Вікна на три боки. А двері, вони в бік дому. Шибки помили недавно. Ця ж… Аліна і мила, щоб видно, значить, було.

— Ви з Аліною дружили?

— Ну, не так, щоб дуже… Але й не сварилися… Ніколи. В нас добрі стосунки… були.

— Ви зустрічалися з Аліною Зачепою після роботи?

— Ні! Тобто… Ми, звісно, зустрічалися. Ну, там, з компанією… І так…

— Мали з нею фізичну близькість? — розмова з нервовим охоронцем приносила слідчому задоволення, помічене навіть Мішиним неозброєним оком.

— Ну, це… Ні. Ні. Ну…Коротше, ні…

— Сексуальні стосунки з покійною заперечуєте?

— Так.

— А з іншими охоронцями у неї щось було?

— В них і спитайте.

Кінчев кинув недопалок у відро з газетою. Сів на стілець спиною до стіни й похмуро процідив:

— Ви, громадянине Гапченко, не викручуйтесь, а відповідайте на питання. Вбито дівчину, і ви — серед підозрюваних.

— Я не вбивав! — злякано обурився Микола. — Я вже казав вашому слідчому.

— Казали. Але алібі у вас немає.

— Я по території ходив! Мене двірник бачив! І тут сидів. Також. Машину пропустив. З продуктами. І випустив… Ось… Шофер також може підтвердити. І Надія Карпівна.

Кінчев пропустив цей монолог повз вуха й наполегливо повторив:

— З ким з охоронців ще зустрічалась Аліна?

— Не знаю! Дімка за нею… той… бігав. Але вона не хотіла… Тільки сміялася.

— Дімка — це Дмитро Дука, ваш змінник?

— Так. Точно. Тільки він удома сьогодні. Прийде після восьми. І той… Він запізнюватись любить.

— А ви?

— Що?

— Любите запізнюватись? Чи завжди приходите вчасно?

Гапченко щиро задумався. Почухав волосся, трохи відсунувши кашкета. І чесно відповів:

— Не знаю. Я намагаюсь… Стараюсь так, щоб не дуже. І взагалі…

— Гаразд, — Кінчев підвівся, — ходімо, оглянемо територію, доки зовсім не стемніло.

Гапченко натягнув куртку з білим написом на спині «Охорона» й одразу став виглядати впевненіше й солідніше.