Читать «Подружжя по сусідству» онлайн - страница 137

Вона легко збігає дерев’яними сходами, що ведуть до лісистої ущелини, тримаючись однією рукою за поруччя, майже летячи в темряві. Колись вона добре знала цю стежку, але минуло багато років відтоді, як вона востаннє нею ходила. Втім, пам’ять не підводить її.

Тут, у лісі, ще темніше, ніж навкруги. Земля під ногами м’яка та волога й глушить звуки її кроків. Вона майже беззвучно, якомога швидше, ступає стежкою за своїм батьком. У темряві моторошно. Вона не бачить його попереду, але припускає, що він тримається стежини.

Серце Анни бухкає від страху та напруження. Вона знає, все вказує на близькість цього моменту. Вона вірить, що батько прийшов сюди по її дитину. Раптом вона розуміє, що якщо з’явиться на обміні, то може усе зіпсувати. Треба лишатися непоміченою. На мить вона завмирає, прислухаючись, вдивляючись у непроглядну темряву лісу. Вона бачить лише тіні й дерева. Вона знову починає рухатися стежкою, тепер іще обережніше, але якомога швидше, майже навпомацки, задихаючись від паніки та бігу. Вона дістається повороту, на якому ще один прогін дерев’яних сходів виводить на житлову вулицю нагорі. Вона дивиться вгору. Туди, вперед. Вона бачить свого батька. Він сам, спускається сходами, що виходять з яру на іншу вулицю. В руках він тримає згорток. Йому, напевне, уже видно її. Чи може він розгледіти її в темряві?

— Тату! — гукає вона.

— Анно! — кричить він. — Що ти тут робиш? Чого ти не спиш?

— Це Кора? — вона підходить ближче, важко дихаючи. Вона внизу сходів, батько наполовину спустився до неї. Світає — тепер вона бачить його обличчя.

— Так, це Кора! — кричить він. — Я повернув її тобі! — Згорток не рухається, лежить у його руках мертвим вантажем. Він підходить до неї.

Вона, нажахана, дивиться на нерухомий згорток у нього на руках.

Потім, якнайшвидше, підбігає до сходів йому назустріч. Спотикається, хапається, щоб не впасти. Простягає руки вперед.

— Дай її мені! — кричить вона.

Він передає їй згорток. Вона відгортає куточок ковдри, який закриває обличчя, нажахана тим, що може там побачити. Дитина така спокійна. Анна дивиться на обличчя маляти. Це Кора. Вона здається мертвою. Анні довелося прислухатися зблизька, щоб почути її дихання. Вона заледве дихає. Очі дитини рухаються під блідими повіками.

Анна ніжно кладе руку на груди Корі. Вона чує, як стукотить її маленьке серце — тук-тук, — відчуває, як животик підіймається та опускається. Вона жива, але нездорова. Анна сідає й одразу ж прикладає Кору до грудей. Там і досі є молоко.

Заслабла дитина, дещо оживившись, бере груди. А потім починає жадібно смоктати. Анна тримає дитину біля грудей — вона вже думала, що цей момент ніколи не повториться. Сльози течуть її обличчям, коли вона дивиться, як її дитина смокче молоко.

Вона зиркає на батька, який стоїть над нею. Він відводить очі.

Річард намагається пояснити:

— Хтось знову зателефонував, з годину назад. Призначив ще одну зустріч, на дорозі, по інший бік ярка. Цього разу з’явився чоловік. Я віддав йому гроші, а він віддав її мені. Дякувати Богові. Я якраз збирався принести її додому й розбудити тебе.