Читать «Наречена Шульца» онлайн - страница 83

Навіть Ландау вже менше приховує від нього те, що невдовзі станеться. Але ще прикидається необізнаним. Чого допитуєшся, єврею?! Працюй, малюй, ще один коник у галопі не завадить, якщо сподобається — може, фюрерові або Гіммлерові відішлемо до Берліна. А що буде — побачимо.

Цього йому вже було замало. Якось ненароком озирнувся і побачив, як Ландау за його спиною шкіриться до напарника з ґестапо. І як ребром долоні проводить по шиї. Шлюс! Jude, schluss! Жодних ілюзій. Треба втікати!

День, година — про все вже було домовлено. 19 листопада. Пополудні. Потяг до Львова. Хтось мав його зустріти.

Юна у Варшаві чекала на звістку. Не дочекалася. Наступного дня також, і наступного, і вже ніколи.

Піти до Тадеуша Ш. з Мокотовської вже не наважилася. Щоб не думати про найгірше, тішила себе тим, що, може, він, Бруно, врятувався, переховується десь, як інші, не має контакту із зовнішнім світом. Була згідна навіть на те, що він більше не хоче її знати. Відтак вже й сама не дуже про нього думала.

Залишилась у Варшаві, не збиралася переїжджати до провінції. Не для того вона все життя звідтам утікала, аби тепер здатися. Зрештою, у столиці було легше уникати знайомих, зникнути в натовпі, грати якусь роль. Не мусила при цьому надто прикидатися, бо ж справді була учителькою. Навчала, де доведеться: у підпіллі, як приватний репетитор, на курсах, організованих Головною опікунською радою — єдиною соціальною інституцією, дозволеною окупантами. Постійно була панею Юзефіною Шелінською — полькою. Не польською єврейкою. Так почувалася, так хотіла. Відтоді — вже назавжди.

Вуаль — це був її метод виживання. Мала їх кілька — всі затемнені, закривали обличчя, наскільки було можна. Однак без перебільшення, бо перебільшення могло викликати підозру. Все одно від злих, пильних очей не можна було втекти. Вона бачила їх, відчувала на собі ці пронизливі, допитливі погляди. На вулиці, у трамваї. Доглядачів і сусідок з під'їзду. Тому постійно треба було змінювати місця. Вже знала, що не можна панікувати — ніколи, особливо тепер. У Варшаві було повно військових вдів, тож переважали співчутливі погляди чи принаймні — байдужі. Шмальцівник тричі подумав би, перш ніж її зачепити. Таку шляхетну, вродливу паню. У жалобі. А жалобу вона не мусила вдавати…

Жила своїм ритмом — від помешкання до помешкання, від криївки до криївки, ховалася за своєю вуаллю, знаючи, що пересувається по мінному полю. Водночас діяла відкрито, майже щодня ставала сам на сам із сусідами, з учнями. Продовжувала навчати. Здебільшого дітей, але й своїх улюблених підлітків, яким розповідала про Флобера і Словацького — так, ніби світ узагалі не змінився. Пояснювала значення Міцкевичевого визволителя народу, який приховувався за таємничими знаками „сорок і чотири”. Менше було розмов про її улюбленого Красінського, який — єдиний серед цих пророків — передбачив утілене зло. Хай там як, романтичні поети давали принаймні надію. Щоденність лише посилювала відчай.