Читать «Наречена Шульца» онлайн - страница 81

— Це природний відбір, — пояснював йому при зустрічі колишній колега-учитель, — все одно кінець, вирок винесено, це лише чиста біологія у поєднанні з чистою математикою — виживуть найсильніші. Серед нас, поляків, — може, один з двох. Серед вас, євреїв, — добре, якщо один зі ста. Тож будьте тим одним, Бруно.

— То що? Переховаєте мене з родиною?

На цьому зазвичай закінчувалося теоретизування.

— Я — ні. Але, може, вдасться щось владнати? Треба спитатися.

І на таких обіцянках усе закінчувалося. Один раз, другий. На тому самому місці. На розі Чацького і Міцкевича. Той самий колега — зі щоразу рум’янішою лисиною і темнішим обличчям. А може, він взагалі його не зустрів? Бо не міг собі пригадати його прізвища. А запитати було незручно. Може, це була лише чергова ілюзія — одна з тих, що траплялися йому тепер удень і вночі. Все частіше йому ввижалися різні речі. Мабуть, від голоду, а може — від болю. Бо недуга нирок нагадувала про те, що насправді він — лише частина світу природи, і що біологію будь-чим, якимись пігулками, не обдуриш. І що з того? Що той чи інший „опікун” могли йому запропонувати? Хлів чи шафу в стіні? Стодолу? Думають, мабуть, що Бруно спить на доларах та діамантах…

Варшавські знайомі були більш конкретними. Нехай він тільки зважиться. Будуть документи, гроші на дорогу, притулок. „Святий Францішек” з Мокотовської підганяв. Рішення, Бруно, рішення — часу обмаль. Але навіть святі всього не знають. І не завжди мають рацію. У Варшаві, здається, буде легше зникнути, сховатися, розраховувати на чиюсь допомогу — хоча б письменників, які так його цінували й хвалили. Якісь гроші на це точно б знайшлися. Там він був би кимось, скарбом, який треба оберігати. Тут — ні.

Принаймні так могло здаватися. Але Юна мала інший варшавський досвід. На самому початку постукала до Брезів — колись привітних, зачарованих Бруно. Вважали його майже за генія. Ще не було комендантської години, а вона нічого не хотіла від шанованих літераторів. Лише намагалася відновити знайомство, повідомити, що вона у столиці. Тільки страх побачила в їхніх очах. Мабуть, єврейка щось проситиме — переночувати або дати грошей… Ледь прочинили двері. Її наче вдарили по обличчю — не вороги, свої.

Біль став таким нестерпним, а світ таким абсурдним, що Бруно врешті потрапив на операційний стіл. Жовчні камені треба було видалити, до того ж якнайшвидше. Згідно з німецькими розпорядженнями, у єврейському шпиталі. Хірургами були роками знайомі йому лікарі. Все майже так, як у нормальному світі. От лише мета була не зовсім зрозумілою — рятувати життя приреченому на смерть? Та ще й терміново?

Новини приходили щораз гірші. З Борислава, зі Львова, зі Стрия. Коли в усіх ґетто почалися спершу „звичайні” погроми, а потім погроми, що закінчувалися вивезенням до концтаборів уцілілих після стрілянини й побиття, — настало очікування. Коли вони прийдуть сюди, коли й нас, у Дрогобичі, заштовхають до товарних вагонів і кудись вивезуть? Він уже знав: марно розраховувати на кашкет залізничника і можливість заробити співом у вагонах другого класу…