Читать «Наречена Шульца» онлайн - страница 84

Аґата Тушинська

Вона багато ходила — мусила переїжджати, постійно мала якісь заняття в місті. Працювала в установах Головної опікунської ради. Завше поспішала. Учні чекали в різних місцях Варшави. Воліла ходити. У трамваї чи фіакрі можна було краще придивитися до неї, мати більше часу, щоб оцінити її обличчя, ніс, зачекати, чи сама не видасть себе. А перехожі на вулиці мали для цього лише секунди. Навіть німці, передусім ті в уніформі. Вона ненавиділа ці секунди, ці погляди, навіть отой свій підшкірний страх бути викритою. Не раз чула (але, на щастя, ніколи не бачила), що у таких випадках відбувалося. Спочатку приниження й побиття, відтак заштовхування жертви до таксі чи вантажівки. Або ласий погляд шмальцівника і швидка прогулянка до найближчої брами чи, якщо здобич не задовольнила, — до ґестапо.

Це справді диво, що вона ніколи не допустила до того, аби її зачепили одні або другі. Німці або шмальцівники. Своєю поставою, надмірним поглядом вибивала з голови будь-які підозри. Мусила дивитися саме так — не під ноги, хоча воліла розглядати свої стопи, а не мармизи мисливців довкола. Але не могла проявити слабкості — слабкість огидна, слабкі євреї, по ній їх можна впізнати. Вона була хрещена і знала Святе Письмо. Вміла не тільки хреститися.

Усе ж іноді була близькою до паніки. І до відчаю, який тоді міг означати кінець. Євреїв у Варшаві давно загнали в ґетто. У середмісті стояла стіна, яка відокремлювала їх від світу. Триповерхова, з колючим дротом — солідна робота, не те що львівська імпровізація з дощок чи завтовшки в одну цеглину. В новому місті, на Маршалковській, мала своїх учнів, тож часто ходила попри цю стіну. Потім, коли ґетто горіло у вогні повстання, бачила дим і стовпи куряви над усією дільницею. Люди на вулицях зупинялися лише на мить. Ніхто не любив прославляти безсилля. Вона воліла взагалі не зупинятись.

Впала у відчай по той бік Вісли, на Празі. Цю частину міста ледве знала і, здається, заблукала, бо не могла знайти записаної на листочку адреси. Будинки ставали все менші, виглядали все гірше. Коли побачила базарчик, зрозуміла, що мусить запитати, куди має йти. Наприклад, отого продавця іграшок, який зрадів, побачивши клієнтку „з міста”. Подумала, що він тримає в руках букет або якесь деревце. Чорне деревце, прикрашене іграшками. Аж раптом…

Це були ляльки, але які! На гумових шибеничках гойдалися маріонетки. Білі пов'язки із зіркою Давида на рукавах, яструбині носи, чорні халати й бороди. Схожі на них горіли за кілька кілометрів звідси, гинули під звалищами будинків, вистрибували з вікон, щоби більше не страждати, або хаотичним натовпом їх заганяли на Umschlagplatz… Продавець потрусив ляльками, шиї посплутувалися в гумових петлях.

— Купіть, пані, жидка! Дешево візьму!