Читать «Наречена Шульца» онлайн - страница 85

Утекла, плачучи. Присяглася, що це востаннє у житті. Що більше ніколи не піддасться слабкості, не піддасться.

Коли в серпні 1944 року у Варшаві вибухнуло народне повстання, вона з групою дітей із найбідніших родин була в літньому таборі в Лясках. Кільканадцять кілометрів від столиці. Обідали неподалік, у закладі для незрячих, яким керували черниці. Це їх врятувало, а долю Юни визначило до кінця життя.

Удалині горіло місто. З боку Варшави, з боку Бєлянів було видно розпростерту на півнеба заграву із шапкою сірого диму. Вітер приносив сморід згарища — все сильніший і смердючіший. Черниці знали, що готувалося повстання. Відділ Армії Крайової, розташований в сусідній Кампіноській пущі, був тут частим гостем. Тепер мав вирушити на допомогу повстанцям. Матінка Ружа Чацька, засновниця Лясків, подбала про підтримку для них, хоча сама була важко поранена у вересневій кампанії. Капеланом відділу був ксьондз професор Стефан Вишинський.

Швидко було сформовано шпиталь, який готувався вже віддавна. Для сімдесяти поранених. Збільшує обсяг роботи кухня, що містилася в домі св. Францішка, неподалік каплиці. Тут також був монастир сестер і пральні.

Хтось повертається з Варшави на велосипеді. Так, усе це правда. Повстання! Вулиці забарикадовані, трамваї не їздять, стрілянина в різних точках міста. Молоді люди нападають на німців. Бо виглядало на те, що під совєцьким натиском окупанти вже покидають Варшаву. А віддати росіянам столицю просто так, без боротьби — це як віддати їм усю Польщу, принаймні її серце.

З'являються перші біло-червоні пов’язки на рукавах. Дехто їх цілує у пориві піднесення. За чотири роки нарешті вільні! У вистелені соломою підводи запрягають коней. Під’їдуть під лінію фронту за пораненими. На кухні готується їжа: кусні хліба з маслом, помідори і стоси котлет. Ну й головне заняття усього монастиря й усього закладу, черниць, незрячих і навіть дітей — підготовка бинтів. У швейній лежать довжелезні рулони марлі. Десятки рук складають їх і нарізають у потрібному розмірі. Відтак найважливіше — двічі скласти досередини, знову двічі, потім навпіл, попрасувати і готово.

Про дітей подбали черниці, відправляли їх кудись углиб країни. Юна знайшла заняття на кухні. Наливала зупу й не думала про те, що буде далі. У фартуху з церати, разом з черницями, величезним черпаком наливала зупу з ріпи або картоплі. Вперше від початку війни могла наїстися досхочу. І нанюхатися досита. Вареної капусти, шкварок, щавлю. У саду з дерев опадали сливи…

Вона не залишила у Варшаві нікого близького. Можна було сподіватися, що їй буде легше. Але не було. Для відчаю досить було того, що бачила. З цього боку, від Бєлянів та Жолібожа, місто було відкрите. Щодня все більшим потоком почали прибувати втікачі, поранені, голодні й без нічого. З дня на день їх було все більше й більше. Намагалася рахувати. Вівторок — двісті тринадцять, середа — триста вісімдесят. І шість підвод із пораненими. У четвер перестала рахувати — на це вже не було часу.

Чим більше сумніви закрадалися в її душу, тим вона молилася ревніше. Світ-бо не може не мати сенсу. Людське життя не залежить тільки від примхи убивць. Не повинно залежати. Ніколи. А якщо вже так, то лишень на якусь мить, яка дає шанс на ще більшу перемогу добра. Як у старих п’єсах. Але нічого подібного не передбачалося. Роками врешті-решт, роками. Сумніви, наче хмара диму з Варшави, були щоразу сильніші.