Читать «Наречена Шульца» онлайн - страница 140

„Ми, «кози», вважали його ексцентриком”, — звірялася одна з дівчат із порядної сім’ї, якій він давав уроки малювання. Дзвонили з подругами у двері й утікали, ховаючись за рогом — хотіли випробувати твоє терпіння.

Ти наділяв їх королівською поблажливістю і начебто такою ж королівською усмішкою.

Була ще одна, панна Б., приятелювала із Вайнґартеном. У них він познайомився з нею за тарілкою картопляників. Нібито захопився її чорно-зеленою сукнею з оксамиту й жоржету. Це ще не все, бо коли закінчив, то „випив трохи вина з її черевичка”.

Заради Бога! Таж він ніколи не пив вина.

Були й розповіді хлопців. Рідші й нудніші. Так, ніби вони не мали уяви і медійного відчуття подружок. Зазвичай у цих розповідях учні ставали наче вкопані перед стінами у помешканні Бруно, переповненому жінками з батогом… і шепотілись… що це всупереч природи, що це ненормально…

Твій біограф оминав ці відвертості, хоча іноді й надсилав мені те чи інше щиросердя, рясно засіяне знаками окликів та знаками запитання. Я зрозуміла, що він по-своєму прагне захистити тебе від вигадок розігрітої й надмірно роздмуханої пам’яті. А часом від звичайнісінького маразму вже старих людей.

Тож не кожному вірив. Намагався згладжувати гострі кути, ліпити твій образ на подобу… власне, на чию? На свою власну? Нашу власну?

З іншого боку, як він, Бруно, стільки років витримав у школі, щороку з новими стадами галасливих хлопців? Та ще й навчаючи такого дивного предмета, який, зрештою, принижував його. Бо ж уроків малювання насправді він мав дуже мало. Навіть не одну третину тих годин, що мусив виконати як учитель ручної праці. І так скільки років? Сімнадцять. Мабуть, єдиний письменник у Польщі на такій посаді.

Нічого дивного, що до тієї „своєї” Роми міг іноді написати: „Службові обов’язки переповнюють мене жахом, викликають огиду, заморожують радість життя”.

А до — будь ласка, достатньо каталожної картки „ручна праця”, і вже маю! — Вацлава Чарського ще гостріше: „…ця боротьба з дружньою й симпатичною бандою 26 хлопчаків… озброєних молотками, пилками й рубанками, не є шляхетною боротьбою, а раптові й відчайдушні засоби терору, до яких вдаюся, аби цю банду приборкати, мені огидні”.

Досить. Ні, не досить. „Щодня повертаюся після цього розлючений і брудний ізсередини, з відразою до себе і такою раптовою втратою енергії, що кількох годин замало, аби її реґенерувати”.

Саме про це я й думала — як він давав з цим раду. Я ж сама була учителькою, тож добре знаю, що в цій професії найгірше. Отож найгірше — це нудьга, одноманітність. Так, так. Можна обожнювати романтичних поетів і Шекспіра, але по багатьох роках аналізу тих самих творів, хочеш цього чи ні, все обертається на рутину. І вже не лише тексти ті самі, але й слова, якими про них розповідаєш.

Та він, Бруно, мав більше свободи, може, навіть своєрідну свободу вибору. Уроки малювання, особливо навесні й улітку, могли бути суцільним задоволенням. Часто відбувалися за межами школи. Пленер — це природне середовище для художника. Тож у якомусь закамарку ринкової площі чи в парку часто можна було зустріти класи „пана професора Шульца”. Трохи нахилений, як зазвичай, тихим голосом щось пояснював учням. Може, навчав їх спостерігати й обирати. Може, пояснював правила перспективи, а може, зі скульптур на фасаді будинку виводив казкову розповідь про колишніх мешканців Дрогобича.