Читать «Наречена Шульца» онлайн - страница 138

Підказує, що краще триматися творів автора, а не околиць пам’яті про нього. Ці деталі мають бути у посиланнях наприкінці книжки, „до якої ведуть головні, а не кухонні сходи — так, як приготування страв відбувається на кухні, а не на очах гостей”.

Вона знає своє, він — своє. Це його метод праці, його лабораторія, саме такі речі його цікавлять. Він — детектив, колекціонер усього: людей, малюнків, документів і розповідей, навіть найдріб’язковіших. Це його стихія. І він не розуміє її сумнівів, а тим більше побоювань.

Бо ж як це так — надіслав їй каталог Шульца гебрейською. „А якби це побачили добрі люди, які приносять мені хліб з крамниці?”

Він цього не розуміє — може, по-іншому визначає добрих людей, може, вважає її побоювання перебільшенням, а турботу про постійну конспірацію задавненою. Тепер це виглядає наче справжнє дивацтво. Бо як інакше пояснити цю історію з родиною Моронів? Це в їхні руки потрапила частина скарбів Бруно. Це в підвалі їхнього будинку тулилась родина Шульців, коли Ландау не було в місті.

Принаймні від 1964 року Юна знала (бо тоді вже писала про це Фіцовському), що в її рідному Ґданському університеті працює Боґуслав Моронь. Брат Збіґнєва, якому Шульц передав на зберігання чи не найважливішу частину свого письменницького й малярського доробку. Понад двадцять років не спромоглася (!) серйозно з ним поговорити. Ніби й зустрічалися, розмовляли про се й про те, головно про лінґвістику чи діалекти, але не про найважливіше. А коли вже наважилася й домовилася про зустріч з Боґуславом та його „валізкою з макулатурою”, то „на професора, який стояв на тротуарі, наїхав автомобіль і вбив його на смерть”.

Боялася бути викритою, що в університеті пошириться чутка про те, що вона єврейка? Стільки років після Березня боялася сусідів, відчувала, що це знання зіпсує думку про неї інших людей? Постійно ховалася, не знімала з обличчя своєї вуалі? А може, боялася якогось незрозумілого конфлікту, пов'язаного з власністю тих усе ще неоприлюднених робіт? Бо вони вже обоє знали, що знайшлася якась папка з малюнками, що Мороні хочуть продати близько сімдесяти малюнків Бруно. І що серед охочих купити її є сам Фіцовський. „Лише б збулися Ваші мрії придбати їх, — написала радше без іронії, — і через їхню об'єктивну цінність, і через високий курс нашого злотого”.

Видання „Околиць цинамонових крамниць” Єжи Фіцовського та щира їхня присвята для неї на певний час відсувають це питання — Юна від усього серця дякувала за цей його жест і за пам’ять.

Ба більше — вона побачила у Фіцовському заледве не продовжувача творчості Шульца, того, хто відновив так трагічно обірване життя поета. „Бо хіба ж під столом, що всіх нас ділить, ми потайки не сплітаємо руки?”

Але й він має свою слабку сторону. Тож і Муза іноді вміє захищати своє. Він думає, що вона не бачить, як світяться його очі, коли дивиться на ці шедеври Шульца на стінах, або коли Юна виймає з шухляди якийсь невідомий світові малюнок? Що не чує тих його натяків про музеї, які б могли подбати про все, що вийшло з-під руки Бруно? Та ще й щедро за це заплатити…