Читать «Чорнобильська молитва. Хроніка майбутнього» онлайн - страница 171

І згадалась мені одна з героїнь книжки, безслідно загублена «в чужому світі» німа горбуля Анна Сушко, котру марно розшукують вивезені з зони односельці за головною прикметою — коли їй болить, вона «пісню заводить», що означає — скімлить без слів, як поранене звіря, — самим голосом. Оце, либонь, і є той найавтентичніший «власний голос», що зостався загубленому на перехресних кресах імперій народові, який віками од щедрот своїх на всі боки роздаровував сусідам найбільших титанів слова: тим — Міцкевича, тим — Достоєвського, не згадуючи вже про новіших «литовських поляків» (властиво, сполонізованих білорусів, що, від Радзивілів почавши, йменували були себе «поляками білоруського кореня» — аналог наших галицьких gente Rutheniі, natione Poloni) — ну хоча б Ч. Мілоша Й Т. Конвіцького (та й нам, чого гріха таїти, дещиця з братнього столу перепала — сам тільки А. Кримський чого варт!), — це, щоб не сягати глибше в тьму середньовіччя, в добу бароко — хто вже тепер розгледить, що там було «на вході»! А «на виході» — Анна Сушко, «німа змалечку, шістдесят год, грамоти не вчилася», тому скаржиться — «без слів, самим голосом: а-а-а...»

Цей голос звучить мені в ушу, як музичний супровід до цілої книжки. Власне, книжка і є спробою розшифрувати цей голос. Я переклала її тому, що завинила перед Анною Сушко — за Кримського, за Достоєвського, за Міцкевича, за Мілоша, і список цей можна продовжувати до нескінченности...

...І, наостанці, трохи особистого. У студентські роки, на початку вісімдесятих, ми з друзями плавали на байдарках по білоруській Півночі — від Мяделя до Браславських озер, отож ближче до іншої атомної з тих, якими, мов загнаного звіра червоними прапорцями, звідусюди обложено Білорусь, — Італійської. Місця здавалися заповідними — озера, болота, ліси, первозданна, сонно зітхаюча з туману незрозумілими звуками, як перед шостим днем творення, тиша, і сливе тижнями поспіль — жодної душі на очі, хіба вряди-годи гирилиця чорних рублених лазень при березі викаже ймовірну близькість села, та ще на островах траплялися покинуті церкви — старосвітські, дерев’яні, барокові, куди прихожани мусили припливати в неділю човнами, — точніше, то були костьоли, бо в одному я підібрала на хорах кілька залуб’янілих вижовклих аркушів із нотного альбому органіста — «Ave Maria», «Те Deum»... Ті аркуші й досі в мене є — єдина моя матеріальна пам’ятка про таємничий народ, який колись був заселяв ту землю (човни зі святочно вбраними селянами на поверхні озера, церковний дзвін і органне «Те Deum» із туману — щось невиразно знайоме з романів Караткєвича...), — народ, якого мені так і не пощастило побачити наяву.