Читать «Чорнобильська молитва. Хроніка майбутнього» онлайн - страница 169

Самоприсипляння — небезпечна штука, згадаймо Джона Донна: по кому б не лунав подзвін, він завжди по тобі. І я рада, що це збагнули в Швеції й Німеччині, де вже вийшли друком переклади «Чорнобильської молитви» (і навіть отримали премію Ляйпціґського книжкового ярмарку «За європейське порозуміння»), і у Франції та геть далеких од місця дії Сполучених Штатах, де книжка нині готується до публікації, — рада, що основні уроки Чорнобиля, так нещадно-наочно потверджені дослідженням С. Алексієвич, — уроки, на позір начебто й простісінькі (наче Десять Заповідей, на зрозуміння котрих, проте, не кожному вистачає прожитого життя): що людство — єдине, поверх усіх споруджених ним усередині себе кордонів, і єдине не лише в собі, а й із усім живим на планеті (привіт од Вернадського, Тейяра де Шардена та іже з ними!), — ці уроки таки, відай, не пропадуть намарне. Коли абстракція прибирає подобу покинутої в зоні суки зі щенятами, яка в мить перед пострілом дивиться у вічі людині з рушницею, вона, що не кажіть, перестає бути абстракцією, і вам уже не позбутися відчуття, наче в ту суку ви стріляли саморуч — ви, ви, гомо сапієнсе, не озирайтеся! — і коли вмираюча од лейкемії дівчинка з моторошною яснозорістю старої відунки спокійно каже: «Ми помремо, і нас забудуть», — мені також важко уявити людину, яка б хоч на мить не почулася кровно винуватою перед пам’яттю тої дитини. Найтяжче, однак, інше. Із записаних Світланою Алексієвич монологів її земляків поступово хоч-не-хоч складається враження, ніби чи не в такій-от функції — власною смертю послужити глобальним уроком, — вони починають вбачати свій, нарешті віднайдений, національний приділ, своєрідну «всесвітньо-історичну місію» Білорусі. В істоті тут та сама, згадана одним із героїв, туга безсловесного статиста, що на нього обернено цілий народ, «за роллю» — за реплікою цим разом у «драмі світового духа», хай би ту репліку кинуто і з даху палаючого реактора чи з глибини «місячного ландшафту»: несвідомий протест проти совкової нівелюючої заглади, проти потоплення в морі тоталітарного «ми», однак усе ще без відчуття власної неповторної вартости — цим разом родової, духовно-культурної (а в такому випадку потоптану колективну гідність нестак-то важко загодити — ну хоч би й кандидатурою «свого», «простого білоруського хлопця» на посаду «правителя всея Русі»: амбіція кріпацьких бунтів рідко ж коли сягала далі висунення в монархи самозванця з власних лав)... І боляче сьогодні читати на касеті мінського рок-гурту «Новає неба» — речника дуже молодої й дуже субтильно-інтеліґентської національної культури, — на місці традиційної подяки спонсорам, гірко-розпачливий чи то жарт, чи то зойк: «Особлива подяка білоруському народові за наслідки всіх референдумів», — та навряд чи цей саркастичний випад і досягне адресата, в того-бо наразі, гай-гай, зовсім інші кумири...