Читать «Чорнобильська молитва. Хроніка майбутнього» онлайн - страница 172
Світлана Алексієвич
А тимчасом присутність людини в тому пустинному ландшафті була настійною й повсюдною, хоч і вельми специфічною: серед дрімучих хащів зненацька виринала широченька просіка, змережана гусеницями танків і слідами бетеерівських коліс, на відкритому обрії потворно стриміли радіолокаційні вишки, а якось надвечір, щойно ми стали табором і розклали багаття, мезозойські чагарі підліску затріщали і, замість лося чи дикого кабана, як можна б сподіватися, з них вигулькнув молодий капітан казна-яких військ у плащ-палатці, преспокійно, мов на міському проспекті в годину пік, спитав: «Рєбята, закуріть нє найдьотца?» — й, закуривши, підкреслено недбало, майже меланхолійно, поцікавивсь, як довго ми тут, взагалі кажучи, зібралися стояти? (Здається, ми зараз же, наполохані, й ушилися, навіть не повечерявши). Все це, повторюю, було років за три до Чорнобиля — а «зона» вже була там, і відчуття краю, звідки мешканці подалися кудись на безвість, відступивши його пришельцям на бетеерах, знайоме мені — звідти. Недобрий то, далебі, знак — коли народ покидає свої храми...
Це я до того, що майбутнє — воно, в певному сенсі, повсякчас із нами, тепер і тут: може, це взагалі всього лиш та укрита, «погашена» частина теперішньости, якої ми не вміємо до пуття розгледіти, а відтак негодні й відвернути. Тож придивляймося пильніше — поки ще є час. Поки ще можна розчути подзвін з туману...
Довідка про автора
