Читать «Чорнобильська молитва. Хроніка майбутнього» онлайн - страница 167

С. Алексієвич ризикнула підважити словом власне той темний, неартикульований масив колективного досвіду, що його письменство досі бралось хіба ледь-ледь поялозити, як цукерку язиком, і тут-таки кидало за нестравністю, — причому зробила це з безстрашністю, притаманною саме жінкам (ну й ще, може, медикам...). Така безстрашність не гидує жодними, навіть найбільш «долішніми», фізіологічно-«тварними» сторонами буття, і невипадково, до речі, найвідвертішими співрозмовницями авторки виявилися, знов-таки, жінки — чоловіки постали куди «закритішими», «застебнутішими» на «ґудзики» всталених нормативів, і, щойно доходить до особистого — чи то смерти дитини, чи подробиць інтимного життя, — ледь не в одну душу замикаються: «далі говорити не хочу». Згадую в цьому зв’язку апокаліптичний київський травень 1986-го, болісні й трудні початки нашого визволення від генетичного совкового страху перед владою — під тиском страху куди дужчого, бо метафізичного, страху перед тим, перед чим влада, попри всі її демонічні претензії на тотальність, виявилась безпорадною, породивши в учорашніх безмовних «масах» виразне відчуття, попервах, ошуканости, а відтак гніву: на перших же відкритих партзборах, куди «трудящих» лавами зганялося слухати цековських «чорнобильських солов’їв», відряджених витьохкувати, як то воно все пречудово, і трохи чи не ліпше, ніж було перед вибухом, мене вразило, що над залом, у якому абсолютну більшість складали мужчини — похмуро мовчущі, зі спущеними долу очима, — ґвалт протесту (перший на моїй пам’яті самостійний голос «мас»!) стояв одностайно високий, верескливий: жіночий! Над мужчинами ще чинна була магія соціальних конвенцій, заведених правил гри: посада, кар’єра, партквиток, «мовчи-язичку-будеш-їсти-кашку», — тоді як жінок, істот і взагалі «природніших», а відтак набагато менше піддатних ризикові «загратись» до втрати почуття реальности, відповідальність за дітей вивела, цілком на одчай душі, за межі окресленого владою ігрового поля: ось це я й називаю «жіночою мужністю».

С. Алексієвич, подібно до розбалаканих нею молодих вдів і матерів, відважно вийшла за межі як «совкового», так і «постсовкового» «чорнобильського канону» — тобто, як того, котрий велів був дисциплінованим вертолітникам розказувати західному журналістові про п’ять вильотів на реактор денно, але не велів бодай затнутися про наступну імпотенцію в тридцять років, так і звичнішого для нас, хоч і також уже затісного, котрий зобов’язує потрясати розсекреченими інструкціями та звинуваченнями в ґеноциді: С. Алексієвич взагалі воліє утримуватись від прямої мови, від класичної постави наратора як посередника між героями й читачем із правом на оцінні коментарі. Як і в своїх попередніх книжках, вона щиро й нелукаво відмовляється від претензії на «власну правду», котра «редагувала» б часткові «правди» героїв, і розпитує їх зовсім не на те, аби дістати потвердження власній думці, як то заведено «по-соцреалістинному», а єдино на те, щоб почути відповідь, якої сама не має (тим-то, до речі, вони й довіряються їй у сповідях так беззастережно!). Щойно по прочитанню цілої книжки з окремих «монологів»-мікроновел, як зі шматочків смальти, складається разючо широке мозаїчне панно білоруського суспільства в його, сказати б, «поперечному розтині» — метод, якщо міряти занудно точною хрестоматійною міркою, не літератора, радше історика (є в сучасній історіографії така школа — «молекулярної історії», є й дослідження, здійснені в цьому напрямі, — наприклад, Другої світової війни у Франції), але ж Світлана Алексієвич — як, задовго перед нею, О. Солженіцин, і В. Шаламов, і Т. Боровський, і маленька Анна Франк, і багато, багато інших уславлених авторів «музики після Освенціма», — має до діла з реальністю, котра авторську уяву не подразнює, як за часів тих-таки «Чехова й Толстого», своєю «сирою», «напівфабрикатною» фактурою, не спонукає добудовувати, «дотягати» її до цілісної естетичної «завершонки», а якраз навпаки — побиває й приголомшує так, що перед її, реальности, лицем найбурхливішій уяві тільки й зостається — якомога чесніше, «дзеркальніше» відбивати «часткові правди». Можливо, у XX-му столітті класична «література домислу» взагалі вичерпала свої повноваження — у кожному разі, незаперечно, що ХХІ-му ми зоставляємо куди більше «неперетравленого», неокультуреного матеріалу для осмислення, аніж незаповнених «люзів» — для фантазування. І тут відкривається нова загроза — що, вжахнувшись перед таким несподвигним спадком, перевантажена людська психіка врешті-решт відмовиться не лише фантазувати, а й, гай-гай, осмислювати, вдовольнившись натомість, як ото в «Світі новім, дерзновеннім» О. Гакслі, наркотично-заспокійливою жуйкою в дусі «мильно-оперових» казочок, — і я особисто не бачу іншого способу запобігти подібній — цілком імовірній! — лоботомізації грядущих поколінь, окрім як лишати їм ось такі, як у С. Алексієвич, — гранично оголені, очищені від будь-яких, кажучи мовою харчових етикеток, «штучних домішок», свідчення про наш час. Одне слово: нема свого хліба — позичу в сусіда. Я переклала цю книжку тому, що сама подібної не написала, і навряд чи коли напишу, і не бачу, щоб хтось в Україні написав — принаймні в близько-осяжному майбутньому.