Читать «Чорнобильська молитва. Хроніка майбутнього» онлайн - страница 166
Світлана Алексієвич
Гадаєте, це маячня? Помиляєтеся, на ядерний туризм неябиякий попит, особливо серед західних туристів. Люди вибираються по нові сильні враження, що їх уже мало де в світі знайдеш, надто-бо він обжитий і доступний. Жити стає нудно. А хочеться чогось вічного...
Відвідайте ядерну Мекку... Ціни помірні»...
Оксана Забужко
ПОСТСКРИПТУМ
Перекладаючи, неминуче втягуєшся в силове поле авторського стилю й способу думання. «Чому я написала цю книжку?» — рефлектує сама з собою Світлана Алексієвич, перш ніж обрушити на нас увімкнений на повну гучність, і справді-таки всенародний, хор голосів, — запитання, що могло б видатися непотрібно манірним (адже читача, коли він береться до книжки, якнайменше обходять авторські особисті мотиви й принуки — чи ти пишеш, бо тобі болить зуб, чи душа, а чи через те, що борги обсіли, йому, читачеві, однаковісінько), — могло б, кажу, якби не та обставина, що в її чорнобильській хроніці Світлані Алексієвич належиться таке само право голосу, як і кожному із записаних нею мовців: вона тут не-стак автор у строго-канонічному літературознавчому сенсі терміна, як співавтор, голос із того хору, що ним сама-таки й диригує, бо ж Чорнобиль є так само й її, тепер уже довічним, «екзистенційним страхом», і з-посеред решти жертв її вирізняє — єдино особлива, професійна, людська й жіноча мужність глянути цьому страхові просто в його «великі» (та ще й «багатофасетні»!) очі. Отож чисто «по-перекладацькому» впадаючи авторові в річ, я так само запитую себе: «Чому я переклала цю книжку?» — і відповідь, парадоксальним чином, так само виявляється далеко не тільки «моєю».
Причина перша — егоїстична: схожа книжка мала б існувати і в нашій, нарівні ж із білоруською враженій Чорнобилем культурі, де, одначе, нікому не стало — не духу навіть, а радше притомности б то, чи що — її написати. Чорнобиль, цей своєрідний цивілізаційний тест на психологічну адекватність (точніше, неадекватність!) людини витвореній нею інструментальній реальності, за одним заходом вельми брутально розквитався й із цілим періодом в історії літератури: десятиліттями скніюча в загумінку дисидентської «кухні» без доступу хоч чистого, хоч затруєного, але повітря «знадвору», наша дистрофічна література вже просто нездужала підняти такий предмет. Єдина, жанрово точна (документ! — «факти, і тільки факти», як слушно твердить один із героїв С. Алексієвич) спроба, вчинена зараз «по гарячих слідах», — «Чорнобиль» Ю. Щербака — не виламалась поза межі тогочасної «перебудовчо»-журналістської «докси», а широкого потоку «проза колгоспних підлітків», як іменував був іще Стус наше підрадянське письменство, могла хіба лиш найбездарнішим чином «закучерявити» трагедію, навіть не підозрюючи про її істинний масштаб (що вона, нічтоже сумняшеся, й спробувала була вчинити — вже, щоправда, без жодного суспільного резонансу). У цій кризовій ситуації честь української культури порятували кінодокументалісти, за що їм, ясна річ, належиться низенький уклін і од сучасників, і од нащадків, — а однак незаперечно (тут дозволю собі запитувати Сола Беллов), що «кінематограф і телебачення прив’язують нас до зовнішньої, публічної сторони буття, тимчасом як усе, що вимагає тонших, вкрадливіших підступів до людської душі (і що, додам, і становить неподільну домену літератури. —
