Читать «Чорнобильська молитва. Хроніка майбутнього» онлайн - страница 164
Світлана Алексієвич
Перші дні... Без нього... Спала два дні, не могли добудиться, встану, поп’ю води, навіть не їла, і знов на подушку валюся. Сьогодні мені дивно, незбагненно: як це я могла заснути? У подруги чоловік помирав, то тарілками в неї жбурляв. Плакав. Чого вона така молода, гарна? А мій тільки дивився на мене й дивився... У зшиток наш написав: «Умру, спали мій прах. Я хочу, щоб ти не боялась». Чому він так вирішив? Ну, всякі чутки: ніби чорнобильці й по смерті «світяться»... Уночі над могилами світло стоїть... Я сама читала, що могили чорнобильських пожежників, котрі в московських госпіталях померли й поховані під Москвою в Мітіно, люди обходять стороною, своїх небіжчиків коло них не кладуть. Мерці мерців бояться, уже не кажучи про живих. Бо ніхто не знає, що то таке — Чорнобиль. Самі здогади. Передчуття. Він привіз із Чорнобиля білий костюм, що в ньому там працював. Штани, спецовка... Так цей костюм лежав у нас на антресолях до самої його смерти. Потім мама вирішила: «Треба викинути всі його речі». У неї був страх... А я геть і той костюм берегла. Злочинниця! У мене ж діти в домі. Дочка й син... Відвезли за місто й закопали... Я багато книжок перечитала, я живу серед книжок, але нічого пояснити не вміють. Привезли урночку... Не страшно... Я рукою полапала, і там щось дрібненьке, як рінь на морському березі, з піском, це крижово-клубові кісточки. Перед цим до речей його торкалася — не чую, а тут мов обняла. Уночі, пам’ятаю, він — мертвий, сиджу коло нього. І враз якийсь димок... Вдруге побачила цей димок над ним у крематорії... Його душа... Ніхто її не бачив, а я бачила... Відчуття таке: ще раз побачились...
Яка ж я була щаслива! Яка щаслива... Він подасться у відрядження... Я дні, години лічу до нашої зустрічі. Секундочки! Я фізично без нього не можу... Не можу! (
