Читать «Чорнобильська молитва. Хроніка майбутнього» онлайн - страница 162

Ах, яка я була щаслива! Нічого б у своєму житті не змінила, навіть якби перестеріг хто зверху, з зірок... Дав сигнал... У день весілля він не знайшов свого паспорта, ми все в домі перевернули, шукаючи. Нас записали в загсі на якомусь папірці. «Донечко, це лихий знак», — плакала моя мама. Потім паспорт знайшовся в його старих штанях, на горищі. Любов! То навіть і не любов була, а довга закоханість. Як я танцювала вранці коло дзеркала: я вродлива, я молода, він мене кохає! Тепер я забуваю своє обличчя, те обличчя, що мала з ним... Не бачу його в дзеркалі...

Чи годиться про це говорити? Називати словами... Є тайни... Я досі не розумію, що то було. Аж до останнього нашого місяця... Він кликав мене вночі. Бажав... Кохав дужче, ніж раніше... Удень, на нього дивлячись, я не вірила в те, що вночі діялось. Ми не хотіли з ним розлучатися... Я його пестила, гладила. У ті хвилини згадувала найрадісніше... Найщасливіше... Як він приїхав із Камчатки з бородою, відростив там бороду. Мій день народження в парку на лавочці. «Женися зі мною...» Чи годиться казати? Чи можна? Я сама до нього йшла, як чоловік іде до жінки... Бо що я йому могла дати, крім ліків? Яку надію? Він так не хотів помирати... У нього була віра, що моя любов нас порятує. Така любов! Тільки мамі своїй нічого не розказувала, вона б не зрозуміла. Засудила. Прокляла. Це ж не звичайний рак, якого теж усі бояться, а чорнобильський, він ще страшніший. Лікарі мені пояснили: якби метастази уразили організм зсередини, він би хутко вмер, а вони полізли поверх... По тілу, по обличчю... Щось чорне на ньому наросло. Кудись поділося підборіддя, зникла шия, язик висолопився назовні. Лопалися судини, починалася кровотеча. «Ой, — гукаю, — знову кров». Із шиї, з лиця, з вух... На всі боки. Несу холодної води, кладу примочки — не рятують. Щось моторошне. Уся подушка заллється... Тазика підставлю, з ванни. Цівки лопотять. Як у дійницю. Цей звук... Такий мирний, сільський... Я дотепер його чую по ночах. Поки він при тямі, плеще в долоні — це в нас умовний знак: клич! Викликай «швидку». Він не хотів умирати... Йому сорок п’ять років... Дзвоню на станцію «швидкої», а там уже нас знають, їхать не хочуть: «Вашому чоловікові ми нічим допомогти не можемо». Ну хоч би укол! Наркотик. Сама вколю, навчилася, а укол — синцем під шкірою, не розходиться. Раз була догукалася, приїхала «швидка»... Молодий лікар... Підступився до нього й зараз же задки-задки: «Скажіть, а він у вас часом не чорнобильський? Не з тих, хто там побував?» — «Із тих», — відказую. І він, я не перебільшую, зойкнув: «Голубочко, швидше б цьому кінець! Швидше! Я бачив, як умирають чорнобильці». А мій же при тямі, він же це чує... Гаразд іще, не знає, не здогадується: вже він один зі своєї бригади залишився... Останній... Іншим разом медсестру з поліклініки прислали, так вона в коридорі постояла, навіть до хати не зайшла: «Ой, я не можу!» А я можу? Я все можу!! Що мені вигадать? Де рятунок? Він кричить... Йому боляче... Цілий день кричить... Тоді я знайшла раду: вливала в нього через шприц пляшку горілки. Знечулиться. Провалиться в сон. Не сама здогадалася, інші жінки підказали... З тою самою бідою... Прийде його мама: «Нащо ти його відпустила в Чорнобиль? Як ти могла?» А мені тоді й у голову не клалося, що треба було не пустити, а йому, мабуть, — що міг не поїхать. То ж були інші часи, як воєнні все одно. І ми були тоді іншими. Якось спитала його: «А зараз не шкодуєш, що туди поїхав?» Головою крутить — ні. У зшиточку пише: «Умру, продаси машину, запасні колеса, а за Толіка (це брат його) не виходь». Толіку я подобалася...