Читать «Війна Путіна проти України. Революція, націоналізм і криміналітет» онлайн - страница 49
Тарас Кузьо
Починаючи від 1960-х років публікації російського «самвидаву» й іноземних кореспондентів у СРСР підтверджували зростання тут неонацизму. Російські дисиденти описували в’язнів, які перейшли від захоплення сталінізмом до фашизму та говорили про необхідність створення «радянської фашистської партії». Набули популярності погляди російського православного дисидента Геннадія Шиманова, який підтримував союз радянської тоталітарної держави з російським православ’ям. У 1980-х роках радянські медії дедалі частіше стали публікувати листи від неонацистів та аналізували діяльність неонацистських угруповань. Члени неонацистських груп на кшталт Дуґіна активно діяли у депресивних робітничих районах Центральної Росії та Західного Сибіру. У квітні 1982 року неонацисти влаштували акцію протесту на Пушкінській площі в Москві з нагоди дня народження Адольфа Гітлера, проте, у порівнянні з жорсткими репресіями проти націоналістів та інших дисидентів в Україні, покарання для цих та інших неонацистських і фашистських активістів було м’яким, а часом взагалі відсутнім.
Російський націоналізм, сталінізм і націонал-більшовизм злилися у потужну та впливову течію думки, протилежну політиці, яку здійснювали в Росії за ліберальних часів Ґорбачова і Єльцина. Як пише Лакюр: «Присутність багатьох колишніх чільних партійних функціонерів, генералів армії та КДБ серед лідерів правих вражає так само, як і живучість цих ветхих ідей». У 1992 році російські націоналісти, згуртовані в Національному фронті порятунку, створили «спільний фронт зі вчорашньою партійною та державною номенклатурою». Вони забезпечили основу, спираючись на яку Путін зумів наприкінці десятиліття опанувати владу і залишитися популярним, демонтуючи демократичні здобутки Росії й ведучи три війни — у Чечні, Україні та Сирії.
Марлен Ларуель вказує на прояви фашизму в «російській весні» Дуґіна у двох аспектах. Першим із них був заклик до тоталітарної націоналістичної революції з метою повалення режиму і трансформації російського суспільства за допомогою культу насильства, смерті та жертви. Російські націоналісти та євразійці були розчаровані відмовою Путіна від приєднання Донбасу і «Новоросії», яку, на їхню думку, слід було запросити до Євразійського союзу як федеративну республіку в рамках чергового «збирання російських земель». При цьому Путін і російські націоналісти сходилися у сприйнятті приєднання Криму як виправлення історичної несправедливості. Домінування етнокультурних факторів у ідентичності Росії підкріплювало ідеологічну артикуляцію вимог возз’єднання
