Читать «Ще літо, але вже все зрозуміло» онлайн - страница 12

Пройшов хтось із зачіскою, як у молодого поета Євгена Пастухова.

Ми з ним пили зранку віскі, коли він був у цьому спокійному місті минулого разу. Ми могли б з ним пити й каву.

А настрій у міста такий, що, може, й не буде спеки. Хай краще не було б. Бо в спеку не дуже п’ється кава. Не кажучи про віскі. Козяче молоко, напевно, було б доречним незалежно від погоди. Просто треба було б його охолодити чи підігріти.

{ Хто намочит, Той і вісушит }

Навіть не сходив з автобуса у Брустурах, а відразу поїхав у Шипіт. Лиш тільки мама на зупинці подала мені косу. Так уже хотілося до косіння трави. Хоч, може, не лише від спраги до праці, а й від ліні прокидатися вдосвіта. Бо якби зійшов удома, то треба було б прокидатися рано-рано і йти в Шипіт пішки, добре не виспавшись. Та й, зрештою, вже липень, а я ще й як слід не косив. Трохи коло хати не рахується. А так — сінокіс, як має бути, і таки до нього праглося.

У Шипоті татів пай. Нижче від хати бабусі Параски. Сама хата й інші господарські будівлі відійдуть нанашкові (татовому братові Місеві), бо він усе допомагає, обробляє, — живучи недалеко, має таку змогу. Та й молодший він за тата. А то так заведено, що старші діти одружуються набік, ідуть до інших ґаздів у зяті-невістки, а котре найменше, то те дивиться за старинею (батьками), і стариня з тим доживає. Тій дитині по праву належиться більше. А татів кавалок ґрунту трохи нижче від хати. Там росте файна трава і отава, хоч на самому краю ділянки трохи багни, але також є серед поля кілька яблунь, грушок і сливок. Коли косимо отаву, то ними смачно пригощаємося.

З автобуса до бабусі треба йти хвилин сорок. Той присілок називається Вишне Поле. Але на сам ґрунь виходити не треба, а лиш трохи пройти Костиївським Потоком (насправді не самим потоком, а шляхом уздовж нього), а тоді трохи піднятися під ґрунь. Бабусину хату видно здалеку. Вона так гарно розташована, що видається, ніби вмілий декоратор поставив її (паперову?), щоб зазнимкувати, а потому відразу забере. Але ніхто не забирав. Навіть вітер не міг. Я наближався, і більшою ставала хата, а на призьбі — бабуся-вишивальниця. Каже, що хоче дотягнути до сімдесяти п’яти, а там уже можна вмирати. Ця дата буде на Святвечір наступного року. Але бабуся з цим трохи іронізує, бо їй гарно й любо вишивається рушники, хоч і в окулярах. А вуйна (нанашкова жінка) носить їх у Космач на базар.

Коли я підійшов близько, то зрозумів, що мені негайно потрібен хороший фотоапарат. Такі речі треба фіксувати. Як і смачний пісний (бо п’ятниця) харч, на бабусиному столі. А після їжі — трава.

Найліпше косити досвітками, тоді й прохолодно, і є роса, яка пом’якшує зрізання. А також добре надвечір’ями і вечорами. Хоч вологи нема, але настає полегкість після денної спеки. Великий кавалок ґрунту з моєю травою на моїй землі. Колись хочу збудувати там ще одну хатину, щоб приїжджати на сінокіс і гриби, або й таки там жити. Бо кругом могутні гори, шумливі дерева, голосисті пташки, різні комахи… Навіть той — овод, — що все літо не дає маржині спокійно пастися, кусаючи її і п’ючи кров, навіть той, що і з моєї руки пустив червону, — добрий товариш на сінокосі.