Читать «Ще літо, але вже все зрозуміло» онлайн - страница 10

Василь Карп'юк

А було так, що завдяки дідові я мав можливість вирости під прегарним килимом з оленями на лісовій галявині, які там гуляють, п’ють воду з озера. Тоді в дідовій хаті мешкали дві сім’ї. В одній кімнаті — мої молоді батьки, а в іншій — дідо з бабою. Як я був зовсім малим, то спав у колисці в кімнаті батьків. А як народилась сестра, в колиску поклали її.

Не знаю, як було б зі мною, якби дідо не працював нічним сторожем у колгоспі. Завдяки цьому я міг спати біля баби під стіною, на якій цей прекрасний килим. Лише трохи змін сталося відтоді. Батьки з нами, дітьми, ще в дев’яностих перебралися в іншу хату. А баба померла у 2009 році. Тепер дідо вже не охороняє колгосп, бо нема що. Та й вік не дозволяє — вісімдесят шість. Зате сам спить на ліжку, над яким килим з оленями *.

{ столиця сирних коників }

Коли я був ще дуже малий, то в нас у селі була лиш одна дуже стара жінка, що вміла робити сирні коники. Ну, може, хтось десь колись робив для себе, але не так багато і не так добре. А про цю бабцю навіть книжки писали і фільми знімали.

Минув якийсь десяток років, і майстриня померла. Але тут раптово виявилося, що вона таки встигла багатьох навчити. І багато молодих дівчат, молодших за мене, знову гарно і багато роблять сирні коники.

А що я ріс близько до цього ремесла, то нічого особливого в ньому не бачив. Хтось різьбить, хтось вишиває, а хтось — це. Але насправді такого більше ніде нема. Майже. У таких масштабах точно. Виявилося, що наші майстрині — бажані учасниці всяких фестивалів, де проводять майстер-класи, спілкуються і дивують.

Виявляється, це дуже хороший талант і приємні його плоди. Справді, не кожен може бути таким вправним скульптором, щоб за лічені секунди вийняти з окропу шматок розплавленого сиру і зліпити з нього коника, ще поки застигне і стане крихким.

Кілька років тому на одному фестивалі випало мені познайомитися з поетом Олегом Лишегою. Окрім приємності знайомства, була ще й приємність від того, що він знав моє село. І знав те, що Брустури — столиця сирних коників.

Через якусь годину пощастило читати з Лишегою на одній сцені, й він знову говорив про сирні коники. Бо це така сила.

Згодом я усвідомив, що сирні коники — це щось дуже велике і значне. Як інша планета. Вони дуже сильні й потужні. Можуть не лише нести на своїй спині, а й бути чим завгодно. Наприклад, міркою столиці.

Тепер, коли їду з обласного центру чи до Києва, а чи до Брустурів, то легко можу сказати: рушаю до столиці, — й то буде правда.

Тут уже не хочеться ніяких порівнянь з іншими країнами й місцями. Бо якоїсь зими товариш з Франківська було зауважив, що Брустури — це маленька Швейцарія. Але ні.

Просто гарні виважені пагорби. Більші й менші хати. Цегляні, дерев’яні й покриті пластиком. Є й таке. Але пластик скоро знімуть, бо його попробивав град, а міцні смерекові стіни лишаться. Те дерево теж привезли сирні коники.