Читать «Ще літо, але вже все зрозуміло» онлайн - страница 8

Треба було кілька років не слухати, щоб почати чути. Я мав відійти од звуків природи настільки, щоб вони перестали бути для мене звичними. Це одна з небагатьох речей, за які дякую місту. Інакше я б досі був глухий і сліпий. А так, коли їду додому автобусом «Івано-Франківськ — Космач», то виходжу в Прокураві на роздоріжжі. Автобус їде далі, а я звертаю ліворуч і спускаюся вулицею до мосту, під яким протікає річка Брустурка. Вона стрибає по великих каменюках і співає багатоголосим хором. А як минаю міст і треба знову підніматися вгору, то там на мене чекають ще не такі співи. І я нарешті почав їх чути.

{ вікно дощу }

Сьогодні розбудив дощ. Звісно, я не надворі спав, а просто з відчиненим вікном. Він і зараз шумить різними звуковими відтінками.

Прилаштувавшись коло підвіконня, так щоб воно служило столом, посьорбую каву й торкаюся поглядом зелені.

Позавчора дуже парило. Все було сонне і мляве. Тому й життя якогось годі було сподіватися. Хіба що в затінку й у воді. Ковдра для сну теж була зайвою, бо надто гріла. Так і день собі минув.

Потім уночі десь випав дощ. Але такий, що й не було чути. Але випав, дав вологу і свіжість. Тож вчорашній ранок почався з пташок. Вони розбудили. Тоді я сидів біля вікна і думав: «Вікно пташок».

Нарешті ці гарні малі створіння одержали воду і силу співати. Голосно, дзвінко, різними голосами в зелені, світанковому спокої.

А зараз знову дощ. Так шумить-шумить. Дуже рівний. Стрункий, як парубок. Може, буде свататися до берізки. Їх, правда, дві. Котру вибере? Як співає Цой, «дощу стане на всіх». Але тепер співав не він. Щойно була французька музика. А зараз якась новорічна. І цей дощ.

А в ніч на 27 липня 2008 року я був у селі, сидів на лавці біля вікна і писав вірш при світлі надвірної лампочки, що крадькома зазирала крізь шибу. Стояла глибока тиша. І раптом під піччю щось зашаруділо. То миша з’їдала зі свинячого відра крихти. Я не придумав нічого кращого, як побажати їй смачного.

То була ніч, коли не дуже спалося. Ми всією сім’єю були не в хаті, а в кухні на пивниці, бо хату могло знести. Тоді велика хата, яку батьки будували все життя, вже не мала ціни. Думалось, аби самим лишитися неушкодженими.

Затяжні дощі в горах роблять багато змін. Постійно утворюються зарви. Горби буквально розсуваються, і міняються ландшафти. Тоді на полі високо над хатою вирвалися з розмоклої землі кілька міцних ясенів і помчали жолобом вниз. Дорогою зачепили стару яблуню, кілька верб і лип. Це було попередньої ночі. Тоді ми ще спали. Якраз у хаті. Ніхто не думав, що таке може статися. А як попрокидалися, то жахнулись. Гора дерев із землею була майже така заввишки, як хата. Край цієї зсувної маси легко притиснувся до підмурівка.

Якби зсув пішов кілька метрів управо, то хату би знесло. Усвідомлення цього й змусило ночувати в кухні, бо наступної ночі далі могли бути зсуви. Але не було. Поволі дощі втихли. Прийшла комісія з району, описали збитки на сорок сім тисяч гривень. І все. Тато ледве домовився, щоб трактор, який наводив лад на загальносільській території, трохи розтрутив гору дерев і землі. Комісії більше не було. А ми ще довго лопатами розрівнювали глину. Дерева випилювали на дрова.