Читать «І не лишилось жодного» онлайн - страница 27

Леслі не знала. Леслі поплакала за своїм коханцем (як він здогадувався), але коли він повернувся в Англію, сльози вже висохли. Він ніколи не говорив їй, що викрив її. Вони продовжували жити разом… та Леслі більше не була тією, справжньою. Три чи чотири роки потому вона захворіла на двостороннє запалення легень і померла.

Багато часу минуло відтоді. П’ятнадцять… шістнадцять років?

Пізніше він покинув службу й оселився в Девоні. Купив крихітну хатинку, про яку завжди мріяв. Хороші сусіди, живописне місце. Трохи полював, рибалив.

Щонеділі ходив до церкви. (Та не в той день, коли читали притчу про те, як Давид відправив Урія у найзапекліший бій. Він не міг слухати її. Йому ставало якось незатишно.)

Усі ставилися до нього доброзичливо. Тобто спершу. Пізніше в нього з’явилося неприємне відчуття, що люди говорять про нього за його спиною. Вони дивилися на нього наче по-іншому. Наче щось почули про нього, якісь брехливі плітки.

(Армітейдж? Макартур допускав, що то Армітейдж розпатякав.)

Після того він почав уникати людей, замкнувся в собі. Неприємно відчувати, що люди обговорюють тебе.

Але все це було так давно… Як… Як це безглуздо тепер. Леслі розчинилася в нікуди, та й Артур Ричмонд теж. Ніщо з того, що тоді сталося, більше не мало значення.

Проте через це Макартур вів самотнє життя, уникав колишніх армійських побратимів.

(Якщо Армітейдж комусь розповів, вони довідались.)

А тепер, сьогодні ввечері, таємничий голос викрив ту стару історію.

Чи справився він із собою? Виявив витримку? Чи виявив необхідні почуття: обурення й огиду, а не почуття провини та розгубленість? Важко сказати.

Звісно, ніхто не сприйняв обвинувачення всерйоз. До того ж, там було багато нісенітниць, просто висмоктаних з пальця. Узяти хоча б ту чарівну дівчину. Голос звинуватив її в утопленні дитини! Маразм! Такі звинувачення міг придумати тільки якийсь псих!

Чи Емілі Брент, до речі, племінниця старого Тома Брента, який служив із ним в його полку. Її звинувачено у вбивстві! Таж з першого погляду видно, що ця жінка – сама побожність, вона з тих, що спілкуються тільки з пасторами.

До біса дивно все це! Якесь безумство, не менше.

«Відтоді, як ми прибули сюди… а коли це було? Чорт, це ж було сьогодні пополудні! Здається, набагато довше.

Цікаво, коли ми звідси поїдемо?

Звичайно, завтра, коли з материка прибуде моторний човен».

Дивно, та в цей момент він не надто прагнув покинути острів… Повернутися на велику землю, у маленьку хатинку, до всіх неприємностей і клопотів. Через відчинене вікно він чув, як хвилі розбиваються об скелі. Шум потроху наростав, вітер посилювався.

Він подумав: заспокійливі звуки, тиха місцина.

Найкраще в острові те, що коли потрапиш сюди, то далі піти не зможеш… Ти дійшов кінця усього…

Раптом він зрозумів, що не хотів покидати острів.

VI

Віра Клейторн лежала в ліжку, втупившись широко розплющеними очима в стелю.

Лампа горіла поруч із ліжком. Віра боялася темряви.

Вона думала:

«Г’юґо… Г’юґо… чому я відчуваю, що ти так близько сьогодні ввечері? Десь дуже близько…