Читать «І не лишилось жодного» онлайн - страница 26

Суддя всміхнувся, на очі впали важкі повіки.

Підсунув він Сетону отакезну свиню!

Злегка покрякуючи від ревматизму, суддя Ворґрейв вибрався на ліжко й вимкнув світло.

IV

У їдальні, на першому поверсі, стояв приголомшений Роджерс.

Він дивився на порцелянові фігурки в центрі столу.

– Дивна штука! Я міг би заприсягтися, що їх було десять, – пробурмотів він.

V

Генерал Макартур перевертався з боку на бік.

Сон не приходив.

У темряві він бачив перед собою обличчя Артура Ричмонда.

Йому Артур подобався, чорт, він навіть захоплювався Артуром. Він зрадів, що той юнак і Леслі сподобався.

Леслі була така примхлива. Він знайомив її з багатьма хорошими хлопцями, а Леслі просто крутила носиком і називала їх занудами. «Нудно» – і так постійно.

Але Артур Ричмонд не здався їй нудним. Вони одразу ж знайшли спільну мову. Обговорювали п’єси, музику, фільми. Вона дражнила Артура, кепкувала з нього, навмисно виводила із себе. І він, Макартур, радів, думаючи, що його дружина виявляє материнський інтерес до хлопця.

Авжеж, материнський! Він, дурень, забув, що Річмонду було двадцять вісім, а Леслі – двадцять дев’ять.

Він кохав Леслі. І зараз бачив перед очима її постать. Обличчя у формі серця, жваві очі насиченого сірого кольору, густе каштанове кучеряве волосся. Він кохав Леслі й повністю довіряв їй.

І там, у Франції, посеред пекла війни, він думав про неї, витягнувши її фотографію з нагрудної кишені свого мундира.

А тоді він дізнався!

Сталося саме так, як часто пишуть у книжках. Лист у іншому конверті. Вона написала їм обом і поклала листа до Ричмонда в конверт, заадресований чоловіку. Навіть зараз, після стількох років, він відчув той шок… і біль.

Боже, як було боляче!

І все це деякий час тривало. Це було зрозуміло з листа. Спільні вихідні! Остання відпустка Ричмонда.

Леслі… Леслі та Артур!

Клятий юнак! До біса його постійні усмішки, його жваве «Так, сер». Брехун і лицемір. Крадій чужих дружин.

Вона виникала поступово, ота холоднокровна жага вбивства.

Він зміг поводитися, як завжди, не виказуючи себе. Намагався ставитися до Ричмонда, як і раніше.

Вдавалося? Так йому здалося. Ричмонд нічого не підозрював. Спалахи гніву не були рідкістю тут, де в кожного від напруження здавали нерви.

Тільки молодий Армітейдж кілька разів дивно поглянув на нього. Попри свій юний вік, він був дуже тямущий. Можливо, Армітейдж здогадався… коли прийшов час.

Він навмисно послав Ричмонда на неминучу смерть. Тільки диво могло повернути його цілим і неушкодженим. Дива не сталося. Так, він послав Ричмонда на смерть і не шкодував про це. Усе відбулося дуже легко. Помилки на фронті допускалися постійно, офіцерів часто посилали на смерть без необхідності. Повсюди сум’яття, паніка. Можливо, згодом і говорили, що старий Макартур втратив самовладання, серйозно прорахувався і пожертвував кількома своїми найкращими людьми.

Але молодий Армітейдж був не з таких. Він дивився на свого командира якось дивно. Очевидно, здогадувався, що Ричмонда свідомо відправлено на смерть.

(Після закінчення війни Армітейдж проговорився?)