Читать «І не лишилось жодного» онлайн - страница 23

Раптом Ломбард зайшовся дзвінким сміхом і сказав:

– Які люди тут зібралися! Усі як один законослухняні й виконують свої обов’язки. За винятком мене. Ну, а ви, лікарю? Невелика професійна помилка? Чи нелегальна операція?

Емілі Брент подивилася на нього з виразною огидою і трохи відступила.

Лікар Армстронґ, який чудово володів собою, похитав головою, усміхаючись.

– Я досі не розумію, у чому річ. Те ім’я мені нічого не говорить. Як там: Кліс? Клос? Я справді не пам’ятаю пацієнтку з таким іменем чи мій зв’язок із чиєюсь смертю. Це для мене взагалі таємниця. Звісно, пройшло багато років! Можливо, це одна з операцій у лікарні? Часто люди звертаються занадто пізно! Потім, коли пацієнт помирає, завжди звинувачують хірурга.

Він зітхнув, похитуючи головою.

«П’яний… ось що то було… п’яний… І я оперував! Нерви ніякі, руки тремтіли. Саме я вбив її. Бідолашна старенька. Проста операція, якби я був тверезий. На щастя для мене, існує лікарська таємниця. Медсестра знала, звичайно, але тримала язика за зубами. Боже, я був шокований! Це спам’ятало мене. Але хто дізнався про це? Після стількох років?»

IV

Усі затихли. Кожен відкрито чи крадькома дивився на Емілі Брент. Хвилина чи дві пройшло, перш ніж вона зрозуміла, чого від неї чекають. Її брови здивовано піднялися на вузькому лобі. Вона заговорила:

– Чекаєте, щоб я щось сказала? Мені сказати нічого.

Суддя запитав:

– Нічого, міс Брент?

– Нічого.

Вона стиснула губи.

Суддя, погладжуючи обличчя, м’яко запитав:

– Відмовляєтеся говорити на свій захист?

Міс Брент холодно сказала:

– Немає необхідності захищатися. Я завжди діяла по совісті. Мені ні в чому докоряти собі.

У повітрі зависло відчуття невдоволеності. Але Емілі Брент не з тих людей, на яких впливає громадська думка. Вона була непохитна.

Суддя трохи відкашлявся і тоді сказав:

– Відкладімо наше дослідження. Ну, тепер скажіть нам, Роджерсе, чи є на цьому острові ще хтось, окрім вас із дружиною?

– Нікого, сер. Жодної душі.

– Ви впевнені?

– Так, сер.

– Я не знаю, з якою метою наш невідомий господар зібрав нас тут, – сказав Ворґрейв. – Але, на мій погляд, ця людина, хто б то не був, божевільна в прямому сенсі цього слова. Він може бути небезпечним. Як на мене, ми повинні якнайшвидше покинути це місце. Було б добре відплисти сьогодні ж.

Роджерс сказав:

– Перепрошую, сер, але на острові немає жодного човна.

– Жодного човна?

– Так, сер.

– Як же ви зв’язуєтеся з материком?

– Фред Нарракотт припливає сюди щоранку, сер. Він привозить хліб, молоко, пошту й приймає замовлення.

– Тоді, – продовжив суддя Ворґрейв, – було б добре, якби ми всі відпливли вранці, щойно прибуде човен Нарракотта.

У хорі голосів, що підтримали пропозицію, був лише один незгідний голос. Ентоні Марстон був зовсім іншої думки.

– Трохи неспортивно, – сказав він. – Варто рознюхати цю таємницю перед тим, як покинути острів. Уся ця історія, як детектив. Головоломка, що лоскоче нерви.

Суддя їдко зазначив:

– У моєму віці я не маю найменшого бажання «полоскотати нерви», як ви висловилися.