Читать «І не лишилось жодного» онлайн - страница 21

Армстронґ нарешті згадав. Справа Сетона! Вердикт став великою несподіванкою. У дні слухання в одному з ресторанів він якось зустрів за вечерею іменитого адвоката Метьюза. Той був переконаний: «Без сумніву, винесуть виправдувальний вирок». Кілька днів по тому Армстронґ чув балачки: «Суддя був категорично налаштований проти нього. Переконав суд присяжних, і Сетона визнали винним. Звичайно, відповідно до закону. Старий Ворґрейв знає свою роботу. Схоже, у нього були особисті рахунки із Сетоном».

Усі ці спогади крутилися у пам’яті Армстронґа. Зовсім не думаючи про розважливість, він імпульсивно запитав:

– А ви взагалі знали Сетона? Я маю на увазі, ще до слухання.

Приховані навислими повіками очі ящера подивилися на лікаря. Спокійним крижаним голосом суддя відповів:

– Я не знав Сетона до слухання.

Армстронґ подумав: «Бреше старий. Видно, що він бреше».

ІІ

Віра Клейторн заговорила тремтячим голосом:

– Я хочу дещо сказати вам. Про ту дитину, Сиріла Гамільтона. Я була його вихователькою. Йому було заборонено запливати занадто далеко. Одного разу я відволіклась, а він відплив від берега. Я попливла за ним… Я не встигла вчасно… Це було жахливо… Але це не моя вина! Вивчивши справу, коронер виправдав мене. І мама дитини… вона була така добра до мене. Якщо навіть вона не звинувачувала мене, то чому… тут сказали таку страшну річ? Це несправедливо… несправедливо…

Вона не витримала й гірко заплакала.

Генерал Макартур торкнувся її плеча.

– Заспокойтеся, люба. Звісно, це неправда. Той тип – божевільний. Безумець. З мухами в голові. Геть усе поперекручував у своїй хворій уяві. – Він випростався, розправив плечі й сердито продовжив: – Краще не реагувати на такі дурниці. Хоча я вважаю за потрібне сказати вам, що в його словах ні крихти правди, ні крихти щодо… е-е-е… молодого Артура Ричмонда. Ричмонд був одним із моїх офіцерів. Я послав його в розвідку. Його вбили. Звичний випадок під час війни. Та маю сказати, що найбільше мене обурив наклеп на мою дружину. Найкращу жінку в світі. Як кажуть, дружина Цезаря.

Генерал Макартур сів. Тремтячою рукою він потягнув себе за вуса. Йому важко далися ці слова.

Заговорив Ломбард. У його очах був смішок.

– Щодо тих тубільців…

Марстон сказав:

– То що там із ними?

Ломбард вищирився:

– Історія дуже правдива. Я залишив їх напризволяще. Питання самозахисту. Ми заблукали в чагарниках. Ми з кількома товаришами забрали залишки їжі та змилися.

Генерал Макартур строго сказав:

– Ти залишив своїх людей? Прирік на голодну смерть?

Ломбард сказав:

– Боюся, це не той вчинок, яким би пишався pukka sahib. Але самозбереження – перший обов’язок людини. До того ж, місцеві жителі не проти померти. У них не такий погляд на смерть, як у європейців.

Віра підняла обличчя з долонь. Вона спитала, дивлячись йому в очі:

– Ви залишили їх помирати?

– Я залишив їх помирати, – відповів Ломбард. Його веселі очі втупилися в її перелякані.